Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
Умиротворіння й спокій – як винагорода за те грізне, недавно нами пережите.
Але зізнаюся: до тропічної мальовничості я вже трохи охолов. Після Мальдівських островів першого тропічного архіпелагу, який я побачив, навколишня природа не вражав своєю неповторністю. Пальми, гори, сліпуче сонце. В усякому разі, мене тепер менше цікавила тропічна екзотика, а більше зустрічі з остров’янами.
Ось чому, коли ми, перед тим як долати перевал, зупинилися біля невеличкої бухти, я, побачивши з десяток остров’ян, котрі довбали скелю, попросив нашого провідника Евеліну Річард Ман-Гам під’їхати до них, глянути, що вони там копають.
– Зараз дізнаємося, – мовила Евеліна і, хутко зіскочивши з автобуса, попрямувала до гурту людей.
Вона заговорила з високим літнім чоловіком – певне, старшим серед тих копачів. А потім переклала:
– Вони шукають піратські скарби.
Спочатку це повідомлення у нас викликало здивування: чи не пожартувала, бува, Річард Ман-Гам! Та пізніше я пересвідчився у правдивості її слів, а для себе зробив висновок: світ, скільки б ти його не знав, лишається повен чудес, і земля не збідніла на диваків.
Того ж дня, повернувшись з поїздки, ми зайшли повечеряти в портову таверну. Там було людно. Похмурі бородачі, вже добре хильнувши, про щось сперечалися між собою; інша ватага захмелілих матросів витанцьовувала твіст. Невеликий естрадний оркестр пронизував вечорову тишу. Гримкотіло, вило, лящало. Од цієї какофонії нікуди було дітися. Неважко здогадатись, що всі вони, посоловілі люди, щойно залишили хитку палубу тих он на рейді суденець і за довгі місяці плавання, мабуть, уперше відчули під ногами землю, їх, звичайно, можна зрозуміти і якоюсь мірою виправдати хмільну розгнузданість, бо навіть безнадійні песимісти – закоренілі бродяги, хто остаточно втратив сподіванку на майбутнє, жорстоко зневірившись у своїй земній долі, навіть вони, в душі проклинаючи бурі й штиль, мимоволі тягнуться до земної, що стала колись для них остогидливою, тверді. Тому що земля, часом може й не ласкава, все ж лишається їхньою останньою надією, а кабаки й таверни – рідною домівкою. Тут хоч короткочасно можна знайти забуття, коли вже ніщо не лякає – ні теперішнє, ані прийдешнє: невблаганний світ обертається на звабу, той золотокрилий міраж, що тане безслідно з першим і всіма наступними похміллями.
В Сінгапурі й Коломбо, на берегах Індії й Африки я бачив їх, залітних птахів портових таверн, – моряків білих і чорних континентів, людей без керма і вітрил. Про них ще не, раз озветься спомин… А нині переді мною вирував сп’янілий люд – нестримний, галасливий і безжурний у своєму хмільному забутті.
Ми всілися навколо приземкуватого столика у зручних кріслах, сплетених із листя якогось тропічного дерева.
– Що п’ємо? – запитав корабельний товстун – баталер Іван Іванович, якого ми умовили піти з нами.
Мій земляк, Федір Жигула, зізнався, що хоче горілки, ну, а якщо вже горілки не знайдеться, тоді хоч рому або віски. Горілки не було, і кельнер запропонував ром.
– А ти що питимеш?
Я приєднався до Жигули.
– О, містер знає смак! – схвально відгукнувся кельнер, що терпеливо вислуховував. За кілька хвилин перед нами стояли високі келехи, карафка оранжу і пляшка рому під інтригуючою назвою "Капітан Морган". На етикетці був намальований відчайдушний моряк. Портрет його і ще якогось вусатого моряка висів і над буфетною стойкою.
Хоч на вимогу Івана Івановича йому подали неміцне питво, воно, одначе, не пасувало до загальної картини таверни: місткі пляшки рому стояли на кожному столику.
Ми налили в склянки.
Капітан Морган – пірат, що кілька століть тому діяв у районі Карібського моря. Про нього я знав, що він пограбував не один іспанський галеон, і за цю свою зухвалість англійський король призначив його навіть віце-губернатором Ямайки. Але де Ямайка і де Сейшельські острови! Було незрозуміло, чого раптом тут шанують цього капітана.
Коли кельнер підійшов до нас, подаючи закуску, – смажені земляні горіхи, духмяні банани, ще якісь невідомі нам фрукти, – Федір Жигула, показавши на пляшку, запитав:
– Пірат?
– Так, сер, – відповів кельнер, – джентльмен удачі – Генрі Морган.
Він хотів, було, продовжити розповідь, але, певне, передумав, бо, на мить завагавшись, раптом пішов від нас геть до стойки.
Ром звуть напоєм капітанів. Але скажу: і матросам він годиться. Після третьої чарки тіло починають пронизувати життєдайні токи, а думка працює на повних обертах, ніби головний двигун судна, коли його зненацька захопить шторм.
Я довкола оглянув приміщення. Було воно дещо незвичне. Насамперед впадало у вічі його барвисте оздоблення, – либонь, розраховане справляти враження на довірливих відвідувачів. За стійкою, де, як човник на ткацькому верстаті, то в один, то в другий бік снував спритний чоловічок, не встигаючи наповняти порожні келихи, яскравіла різноколірна, з десятками різьблених фігур широка дерев’яна стіна. Різьбяр вклав у роботу немало видумки. З розпущеним волоссям, у дукатах і намисті, сиділа русалка. "Коштовності", розкидані недбало, свідчили про примхливість цієї діви. Поруч, під високою пальмою, навпочіпки сидів той, кого неважко було впізнати. Тіло його облягав подертий тільник. З лівого вуха звисала масивна сережка. Смолянисто-чорна борідка, на руці, трохи вище кисті, хрест-навхрест дві кістки і череп. Цей вільний син моря і моряк з портрета – один і той же чоловік.
Ми вдруге і втретє підкликали кельнера, начебто. для того, щоб наповнити спорожнілі келехи, насправді ж просили пояснити нам дещо незрозуміле. Хтозна, чи то кельнеру було ніколи, чи, може, тут крилося щось інше, а тільки за якусь мить він підвів до нас незнайомця, відрекомендувавши його нащадком якогось Сюркуфа – Жозефом Сюркуфом.
Із слов’янською гостинністю запросили ми нащадка до столика. Дивний збіг! Чорні, хвацько закручені вуса, смоляниста борідка і вухо прикрашала золота серга. Вигляд самовпевнений і грізний. Спочатку ми розмовляли про те, про се, як і водиться між малознайомими, та розмова дедалі входила в чітко визначене нашим співбесідником русло – про історію Сейшел, і зокрема про його прадіда Сюркуфа. Він явно пишався своїм предком.
– Якщо ви не знаєте, хто такий Робер Сюркуф, – категорично заявив Жозеф, – то вам важко збагнути, що таке Сейшели!
З його розповіді ми довідалися, що Робер Сюркуф був піратом, а Жозеф – його праправнук. Яких тільки страхіть тут не було: абордажні бої і розправа з невільниками, приборкання непокірних і кровопролиття через награбовані багатства – всього і не перелічиш! Та з почутого в пам’ять найбільше врізалось про Сюркуфа.
Хто він?
Сюркуф-молодший почав з тих прадавніх часів, коли загадковий Схід, його казкові багатства були ще невідомі в Європі. Відтоді, як Васко да Гама відкрив шлях до Індії, води ці буцімто не знали такого безстрашного зухвальця, диявола в образі людини, яким був Сюркуф. Якщо в оповіді опустити деякі деталі, лишається єдине – "немеркнучі" сторінки історії піратства в Індійському океані, які власною шпагою вписав його прапрадід Робер Сюркуф.
Вже на зорі мореплавства арабські однощоглові суденця-доу підходили до східного узбережжя Африки. Серед трофеїв – амбри, золота, коштовного каміння – були й невільники – "чорна слонова кістка", як їх пізніше назвали білі пришельці. Маври – мусульмани арабського походження – продавали рабів з Мозамбіку та інших африканських країн купцям Сходу, а ті в, свою чергу – європейцям. Індія з її скарбами перебувала за семи дверима недоступності. Торгували з нею тільки через арабських купців. Та прянощі Сходу, його казкові багатства дедалі більше лоскотали збуджену уяву купців Європи. Лихоманка спалахнула ще в XV столітті, з тих пір, як було знайдено морський путь в Індію. Спочатку португальські, згодом голландські та іспанські, а ще пізніше французькі та англійські купці, мов хижаки, налетіли на мирні країни Сходу. І перехрестя морських шляхів з Європи в Індію – Сейшельські острови – стали центром піратства. Купецькі кораблі, вантажені перлами й золотом, поспішали до берегів Європи.
Серед розкиданих в океані острівців на них очікували корсари, пірати.
Одним з цього племені вільних синів моря – та де там одним – першим серед перших! – був, за словами нашого співрозмовника, Робер Сюркуф.
Тринадцятилітнім підлітком Сюркуф залишив рідне містечко Сен-Мало і подався в мандри далеко від Франції. Це був час, коли піратство процвітало майже в усіх морях, особливо в Індійському океані. І молодий блукач став піратом. 1795 року Сюркуф на кораблі "Емілія" вперше вийшов у море під чорним прапором. Не перелічити суден, які він пограбував. Незліченні і його скарби! Сюркуф став казково багатою людиною, фатальним блукачем, якого ніщо не могло утримати на березі. Знехтувавши умовностями суспільства (Наполеон Бонапарт навіть пропонував йому командувати імператорським флотом, але той відмовився), Сюркуф знову залишив Францію, підняв чорний прапор і вийшов у відкрите море. Його жертвами стали купецькі бриги "Замболес" і "Пінгвін", у трюмах яких було багато золота й інших коштовностей. Так само зухвало пограбував він у Бенгальській затоці англійський двадцятишестигарматний крейсер. Пізніше на кораблі "Той, що повертається" Сюркуф почав нападати на всі судна, що йшли зі Сходу в Європу. На дні океану знаходили собі могилу і купецькі кораблі, і їхні екіпажі: на відміну від своїх попередників, арабських піратів, Сюркуф не брав полонених.
На початку минулого століття він став повновладним господарем Індійського океану. Про Сюркуфа – грозу морів – пишуть книги, композитор Планкет увічнив його, в опереті "Сюркуф". Ну, а скарби легендарного розбійника? Вони тут, на Сейшелах.
– Десь серед скелястих гір піратські схованки зберігають дзвінкі іспанські піастри, золоті дукати, луїдори, гінеї, коштовне каміння, золото – на сотні тисяч фунтів стерлінгїв, – самовдоволено закінчив нащадок Сюркуфа і до дна випив свій келех.
– О, ці імениті праправнуки – нащадки полінезійських вождів і єгипетських фараонів, родичі далай-лами і біблійського царя Соломона! – мовив Жигула. – На кожному острові, у кожній країні їх аж кишить. Щоб виканючити долар, вони ладні удати з себе хтозна-кого.
Жигула розповів, як на Гавайях він познайомився з онуком короля Камеамеха.
