Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
"І вам, лежні, не спиться", – у думці, помітивши, як з кают і наметів все більше людей виходить на палубу. Ще звечора кожен підготувався до висадки. Дерев’яні ящики обв’язали шматками пінопласту, щоб вони, коли туди назбираємо коралів, не потонули; а довгі металеві шворні – це знаряддя, з допомогою якого від скель одколюватимемо коралові квітки; рукавиці, брезентові роби, маски, ласти. Видно, стріляні горобці.. Касяновича виучка. Це тільки я такий наївний, поліз голий на рифи: он як болять подряпини на руках! А товариші мої знають, що до чого і що вирушати по корали треба неодмінно вдягненим, аби уникнути їх небезпечних дотиків.
Біологи ладнаються збирати коралові зразки для наукових досліджень. Касянович, Пастернак, Рудяков та ще кілька товаришів уже спускаються в човен.
З ними вирушив і я.
Збирачі-любителі висадилися на суходіл Мулікаду, тобто острівець Лякливих Воїнів, напередодні обстежений нами. А іхтіологи обрали Вілінгілд – острів, до якого вчора ми так і не підійшли.
Повторилося учорашнє, захоплююче, вабливе – підводні сади, зустрічі з їхніми мешканцями. Трапилися й інші зустрічі – з хижаками: баракудами, муренами…
– Наука потребує жертв! – мовив Касянович і наказав – Пірнай!
Сам він, керманич, на човні. Закинувши сітку, ловить рибу. Непогано влаштувався! А я – на дні.
Корали чудові. Відломив од скелі, до якої вони приросли, не роздумуючи, бери підряд. І я заходився збирати. Побачу гарний – пірнаю, відколупую і гайда на поверхню: повітря бракує – очі на лоба лізуть!
– Правда ж, дивовижні? – запитую Касяновича.
– Не те! – бурмоче він і наказує:– Пірнай знову! Мені потрібні не мозкові, а мадрепорові.
– Мадрепорові? Які вони?
Тут Касянович починає свою науку: які то корали мадрепорові та де їх ліпше шукати. Для підтвердження сказаного бере серед щойно піднятих один, схожий на гіллясті оленячі роги.
– Оце і є мадрепори. "Роги" забарвлені в яскраво-зелене, з ліловими відростками-кінчиками та з рожевою, своєрідною торочкою внизу. Тепер мені зрозуміло, що від мене треба! Бульк – і знову на дні. Сонце, пронизавши товщу води, кинуло райдужні барви, і в їхньому ореолі спалахнуло фантастичним вогнем підводне царство: химерні палаци скель, рухливі медузи, морські зірки, що розцвічують дно, довгасті водорості, зграйки лякливих рибок між ними. Кого не заворожить це видовище! Та заняття моє – не розвага: збираю для науковців корали, і, мабуть, схожий на баклана, з допомогою якого ловлять рибу: того теж хитрі рибалки, самі боячись замочити ніжки, посилають у воду. А щоб він пійману рибу не проковтнув, на шию надівають обруч. Я, правда, без обруча, та все ж знайдені корали забирають.
– Касяновичу, – кажу, – я не проти, щоб жертвувати в ім’я науки, а тільки й мені хочеться зібрати дещо. Для себе, звичайно.
– Ще встигнеш! – відмахується той. – До вечора далеко.
Продувши трубку, я слухняно опускаюсь на дно. Але скільки можна мене мучити? Човен і так перевантажено – потоне скоро. Нарешті, гукнули, що першу партію коралів везуть на судно. Поки вони повернуться, трохи погуляю під водою.
Пірнати погодився й іхтіолог.
Стрибнувши у воду прямо з човна, Касянович поплив на глибину, до скелі, на якій з усіх боків налипли гарні мадренори. До них підпливав і я, але брати не схотів.
Скоро іхтіолог зник за відрогами скель, а я, взявши рушницю для підводного полювання, повис над широким, усіяним коралами плато. Корали мали дивну форму – суцільне плетиво, ніби на дно простелили густий темно-коричневий невід. Де-не-де над ним поодиноко стирчали химерні, схожі на буддійські храми коралові нарості та довгі, кармінного відтінку, водорості. Вони, мов трава під вітром, погойдувалися, кидаючи на сусідні скелі рухливі тіні. Всюди паслися табунці барвистих рибок. Крізь маску видно розкарякуватих крабів, що, плюхнувши каламуттю, зариваються в пісок; довгих, мов озерні "явдошки", вугрів. А це що за страхіття? Очі витріщені, злі, замість луски – довгі голки. Ще мить тому риба була якась сплюснута, ніби на неї. необачно наступили, та раптом у мене на очах вона надулася: голки настовбурчилися. Справжнісінька куля!
Це риба-їжак, голки її дуже отруйні, та й сама вона не їстівна.
Уся ця мілька не варта була мисливської уваги, і я жодного разу так і не вистрелив. Щоправда, майнула півметрова макрель, та поки я натискав спусковий курок, вона щезла, а гарпун, вдарившись об скам’янілий корал, погнувся.
Прибережний риф раптово обривався. Кінчалось мілководдя, і починалася справжня глибочінь, крізь яку вже не проглядало дно. Світло-блакитні відтінки, згустившись, перейшли в синяву, а далі в непроглядну темряву.
Це була безодня.
По краях скель, густо порослих травою, висли гірлянди смугастих коралових рибок. Побачивши більшу за себе, вони лякливо кидалися врозтіч. Крупна риба тут траплялася частіше.
Перезарядивши рушницю, я сховався за скелястий виступ, очікуючи на здобич. Ждати довелося недовго. За кілька хвилин майнула тінь: жаб’яча голова, видовжений тулуб. Витріщивши банькуваті очі, риба зиркнула на мене і, певна своєї сили, – не я, а вона тут господар! – повільно попливла до печери. Не втечеш, вирішив я і кинувся за нею. Постріл! Цього разу гарпун улучив. Та… я з нею не впораюсь: риба тягне на глибину. Попускаю капронову ліску, але риба неабиякої сили, і мені раз по раз доводиться виринати, щоб набрати повітря.
– Г-оп! Тепер не втечеш. Ногами чіпляюся за скелю, ледь покриту водою.
– Касяновичу! – гукаю.
А риба сіпає. Нарешті, іхтіолог підплив.
– Чого репетуєш?
– Успіх! – горлаю, не випускаючи з рук повідка. – Риба небаченої величини і взагалі – рідкісний екземпляр.
Касянович сповзає зі скелі, кидається у воду – туди, де в щілині сховалася моя риба. Раптом він як навіжений вискакує.
– Мурена! – кричить. – Ріж мерщій ліску!
Дурних немає – у мене лишився останній гарпун, обрізавши ліску, я позбудусь і його.
– Ні, – відказую, – якби трапилася навіть акула, і то б я не пожертвував гарпуном. Почекаю, поки знесилиться.
– Та чи знаєш ти, що це мурена-кумноторакс, отруйна, хижа і живуча?
Ліску довелося обрізати…
Повернувся мотобот. Тепер мене, нирця, замінить Володя Петраченко. Нехай ще й він попрацює в ім’я науки. А я майну на острів.
Обладунки для підводного полювання: рукавиці, черевики, робу – все залишив на березі, в самих плавках побіг до оголених, безладно розкиданих, сліпучих від сонця валунів.
Стояла низька вода – був час відпливу, і прибережна смуга чорніла внизу. Валуни скидалися на морди химер, що виповзли з глибин. З витягнутого далеко в океан мису, котрий підступав аж до протоки, якою "Витязь" зайшов у лагуну, проглядався увесь острів. Він був схожий на підкову, – невеличка, зо два кілометри в довжину і метрів триста завширшки смуга землі. Зовнішнім боком "підкова" – як, до речі, всі інші острівці, – вигнулася до океану. Бо природа мудра: створивши атоли – правічне напластування скам’янілих, відмерлих коралів, – вона подбала й про те, щоб їх не руйнувало водою. І як би не лютував океан, хвилі, натикаючись на суходіл, ковзають уздовж його зовнішнього вигину, шукаючи річища з боків, у глибоководних проходах між рифами.
З-поміж дев’яти інших острівців Мальдівського архіпелагу Вілінгілі першим стрічав напад океану. За ним, на тисячі миль унизу, розкинулася безмежна водяна пустеля.
Як і на острові Лякливих Воїнів, тут всюди кущилися непрохідні мангрові хащі, мов лисини, біліли галяви піску – жорнами хвиль потрощені, перемелені в порох корали. Корчуваті, з обчухраними стовбурами – височіли над повінню приземкуватої гущавини дерева. І – ні душі: пустельно, тихо.
Я подався берегом, сподіваючись назбирати викинутих прибоєм каурі – це такі гарні перламутрові черепашки… Та пошуки були марні – жодної каурі так і не знайшов. Здивувався: як – безлюдний острів, а – сліди чиїхось ніг? Мокрий пісок узбережної помережила низка слідів.
Виходить, хтось із судна вже побував тут. Але хто? Адже всі висадилися на острові Лякливих Воїнів. Так і є, мене хтось перехитрив, визбиравши всі каурі.
Я звернув у гущавину, щоб, перейшовши через неї, дістатися протилежного берега. Та не встиг розсунути кущі, як щось прудке і полохливе пурхнуло з-під ніг. За час плавання доводилося зустрічатися з різними дивами: і летючими рибами, й велетенськими спрутами – привидами океанської безодні. Але такого не бачив. Жаба? Ні, щось несхоже. Може, риба? Так, це була риба. Переливаючись зеленаво-коричневим, риба-жаба скакала з гілки на гілку. На голові в неї – хижо витріщене око. Циклоп, та й годі!
Касянович потвердив: є така риба, стрибуном зветься. Більшу частину життя вона проводить на суші і не може жити без повітря. Плавцями, схожими на ноги цвіркуна, вона "ходить": спочатку рвучко висуває їх вперед, потім спирається хвостом і – скакає.
Я поминув "жаб’яче" болото, заглибившись у хащі. Там було нестерпно душно. За хвилину-другу з мене вже струмками лив піт. Нетрі заважали просуватися. Внизу, мов павутиння, переплелося густе гілля. Дерева й справді схожі на велетенські фікуси! Від їхнього зеленавого листя повітря гущавини світло-смарагдове, наче ти занурився в поросле лататтям озеро.
Сяк-так продершись крізь гущавину, дістався до рідколісся. Вийшов на галяву. Оточена невисокими пальмами та динним деревом, на галяві стояла довгаста, схожа на сарай хижка. Біля широкої, врослої в землю кам’яної брили клопоталося кілька тубільців – усі темношкірі, з хвилястим чорним волоссям. Двоє з них важкими товкачами дробили копру – м’якуш кокосового горіха; решта тіпала, мов коноплі, кору. Побачивши мене, мальдівці облишили свою роботу, підвелися.
– Добрий день, Дев’яткіна! – хором закричали.
– ??!
Мов грім серед ясного неба! Я був приголомшений, вражений! Аби з гущавини вийшов слон і почав танцювати, я не так би здивувався, як щойно почутому.
– Добрий день, Дев’яткіна! – нашою мовою знову повторили вони.
– Добрий день, Дев’яткіна!
І тубільці простягли руки для вітання.
– Здоровенькі були, землячки! – відповів я, кліпаючи очима.
Аж згодом довідався. Це його, Анукіна, роботка! Перебрівши неглибоку протоку, що відмежовувала Вілінгілі від сусіднього острівця, мій товариш-дотепник заходився "розмовляти" з остров’янами.
