Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
Скутери ці он з правого борту на палубі.
За останні роки підводний "транспорт" "Каліпсо" поповнився пірнаючими "блюдцями". Одне з них закріплено на кормі і формою схоже на черепаху завбільшки з малолітражний автомобіль. Це – новітній підводний човен, який занурюється у воду до одного кілометра.
Крізь ілюмінатори, вмонтовані в передній частині "блюдця", можна вести кінозйомку, фотографувати. Гідравлічна клешня-руль, яким гідронавти управляють під час занурення.
Від примітивної маски і трубки, з допомогою яких кілька десятиліть тому Кусто вперше глянув на підводний світ, до пірнаючих "блюдець" – відстань, як від планера до космічних кораблів. Та й самих дослідників океану по праву називають гідронавтами, адже Океан так само незвіданий, як і Космос. І Кусто із своїми товаришами – його першовідкривачі.
На палубу виходить худорлявий, трохи сутулий чоловік. Привітно усміхається, подає руку, дивиться ласкавими юними очима! А йому ж незабаром шістдесят.
… Ще в юності Кусто став військовим моряком, ходив у кругосвітню подорож. Під час другої світової війни, в роки фашистської навали, боровся в. загонах французького Руху Опору. В 1943 році разом з інженером Емілем Ганьяном винайшов акваланг. Потім океанографічні експедиції в Червоному морі, підняття з дна Середземномор’я затонулого що до нашої ери грецького корабля; пошуки нафти в Персидській затоці; підводні кінофільми, удостоєні на міжнародних кінофестивалях найвищих премій; розвідка морських глибин; наукові дослідження і кінопопуляризація того, що око дослідника побачило під водою; нарешті, кілька років тому Кусто організував підводні станції і лабораторії, де на більш ніж стометровій глибині сміливці проводили свої наукові дослідження.
Ознайомившись із захоплюючими книгами легендарного капітана, в яких чимало романтичного, в декого може скластися думка, що Кусто звичайнісінький собі шукач пригод. Та це не так! Він вирішує важливі наукові проблеми, виявив себе активним політичним борцем.
Кусто один з перших у Франції виступив проти захаращення атомними покидьками морів і океанів.
– Так ви з "Витязя"? – спитав мене Кусто.
– З нього.
Через перекладача Жоржа Барськи Кусто запитує, як ми плавали, обіцяє відвідати "Витязь" і між іншим цікавиться, чи захоплююсь я підводним спортом… Коли я розповів, що давно колись, начитавшись його книг, придбав маску, ласти і, вперше полізши у воду, мало не втопився, він осудливо хитнув головою:
– Це біда багатьох тих, хто не розуміє, що з водою жарти кепські. Ну, думаю, з вами цього більше не станеться.
На "Каліпсо" двадцять дев’ять чоловік; Кусто плаває з дружиною.
– Сімона, – вітається засмагла струнка жінка.
Це дружила Кусто. Вона з ним в усіх усюдах: два їхніх сини народилися в морі.
– ІІу, от що, – мовив капітан, – хай Жорж вам усе покаже, а потім продовжимо розмову.
Юра детально розповідає про кожну залізячку, про кожен гвинтик. На "Каліпсо" кожна дрібничка – ціла історія. Ось під тентом на довгій мотузці щелепа риби з велетенськими зубами. Це зуби якоїсь давно вимерлої риби, їх знайдено на дні моря поблизу Сейшельських островів, звідки "Каліпсо" недавно повернулась.
– А це компресорна камера, підводний телевізор, будиночок, куди ми ховаємося в разі небезпеки. А це…
– Юро, – зупиняю я його, – звідки на будиночку оці подряпини і чого погнуто металеве пруття?
І Юра розповів:
– Біля острова Має я працював з кінокамерою. Знімали останні кадри. Раптом не знати звідки тічка акул. Я ледве встиг зачинити дверцята будиночка. Але хижаки і не думали відступати. Одна з них, найбільша, кількаметрова акула, широко роззявивши пащу, схопила за "стінку" будиночка, в якому я принишк, торсонула раз, другий і майнула геть.
На цій далекій землі та ще серед членів іноземної експедиції хіба не радісно зустріти земляка? Жорж Барськи – мій земляк. Батьки його з Одеси, давно колись емігрували до Франції і під час війни загинули у фашистському концтаборі. На все життя зосталася в серці сипа ненависть до фашизму… Юрій став кінооператором. Він був одним із операторів, що знімали за романом Стеидаля фільм "Червоне і чорне", з участю славетного Жерара Філіпа. Потім разом з режисером Фредеріком Росеф зняв антивоєнний фільм "Померти в Мадріді" – про боротьбу іспанських патріотів і жорстокість фашистського режиму Франко.
– Позаминулого року, коли я мав їхати до Іспанії знімати новий фільм, франкістські власті мене не впустили: на їхню думку, я став "ворогом Іспанії", – іронічно усміхнувся мій земляк.
Недавно Юрій повернувся з Москви, де знімав фільм про Велику Жовтневу революцію, побудований на унікальних документальних матеріалах, взятих в архівах Парижа, Нью-Йорка та Москви.
– Маю намір, – каже, – зняти серію підводних фільмів з експедицій Кусто. І заповітна мрія – зняти художній фільм про землю батьків, яку вони так необачно залишили.
Такі-от люди з "Каліпсо"!..
Боцман Альберт Фалько – відважний моряк, це він сотні разів занурювався в океанські глибини, жив у підводній лабораторії, коли з дна Суецького каналу піднімали затонуле судно "Тистлгорм".
Інженер Андре Лобанов, постійний супутник Кусто. Андре трохи говорить російською мовою і гарно українською, бо батько його – львів’янин – колись емігрував за кордон, шукаючи кращого життя. Андре не тільки підводний дослідник. Він – поет. І свою поему про море написав… під водою.
– Ми тоді працювали в Середземному морі, за кілька сот миль од Ніцци, – розповів мені. – На глибині я обдумував сюжетний хід і навіть деякі строфи вивів наконечником гарпуна на металевій пластинці.
– Якщо так, тоді й мені напишіть щось у блокнот, – прохаю Андре.
Він бере олівець, аркушик паперу, пише. Спочатку російською, потім французькою мовами. "Дуже тяжко писати мені по-російськи. Так само мені нелегко написати що-небудь цікаве і французькою. Але я хотів би вам розповісти, як гарно під водою, як я зачарований тією красою, – немає навіть слів, щоб передати всю її принадність".
Що ж, я з ним згоден. І хоч це не віршовані рядки, але в них вчувається шум моря і ще: якщо, може, ненароком стану забувати море, я згадаю тоді чудові слова старого, але завжди юного капітана Кусто, який на прощання сказав:
– Море – це вічна молодість, повсякденна школа мужності. І вам писати далі сторінки мужності Людини у великій поемі про море.
СКАРБИ СЮРКУФА
Не знаю, від кого й коли почув я цю давню притчу, але вона лишилася в моїй пам’яті. Один жадібний чоловік захотів, щоб усе, чого торкнеться його рука, перетворювалося на золото.
Минав час. І доля зло пожартувала над його бездумністю. Тільки діставши чудодійний дар – усе перетворювати на золото, збагнув він оманливість свого бажання. Справді-бо: торкнеться той чоловік до страви – і вона перетворюється на золото, до води – вода, затвердівши, стає золотим литвом. Навіть улюблена дочка, яку він поцілував, обернулася на золоту статую.
Ставши рабом ницих бажань, він прирік себе на справжнє убозтво, бо знехтував клопоти і радощі людські задля марнослав’я.
Одна випадкова зустріч на далеких Сейшелах ще раз потвердила цю думку – зустріч не з міфічним жаднюгою, а з реальною людиною.
Десь опівдні з вузької протоки, що мінилася барвистим сонячним сяйвом, до "Витязя" підійшов білобокий чепурний катер. Сейшельські острови були поруч. Та без лоцмана годі й думати підступити до них – рифи, підводне каміння.
І нас зустріли. На всіх островах церемоніал зустрічей однаковий: радист зв’язується з берегом, запитує дозволу відвідати порт. Потім чекає на відповідь.
Як тільки залишили Момбасу, в порт Вікторія надіслали радіограму. Хоч і через тиждень, але відповідь все-таки одержали: "Я радий вітати радянських дослідників океану на берегах Сейшел", – оповіщав губернатор лорд Оксфорд Асквіт.
Про Сейшели ми знали мало, хіба тільки те, що це англійські колоніальні землі, острови дивовижної краси. У книзі шведського натураліста Серліна "Де дмуть мусони", яку я щойно прочитав, зазначалося: "Сейшели колись були притулком піратів, та й нині там живуть їхні нащадки".
Ось воно як!
Здалеку острови вражали своєю мальовничістю, первісною красою: високі, червонасті гірські кряжі, стрімкі урвища, оголені скелі, що підступали до самісінької води. Берег і справді був суворий, протока, що вела до найбільшого острова – Має, поплямована в зелене й біле. То проступали водорості й мілини.
– Пірати знали, які місця обирати для своїх схованок, – мовив капітан, розглядаючи в бінокль острови.
Надвечір "Витязь" уже стояв біля пірса.
У туристському маршруті подорожі з притаманною англійцям сумлінністю до дрібниць зазначено, що ви повинні оглянути. Вам покажуть усі ті місця, де колись, може, зупинявся губернатор, принц чи інший вельможа, та інші "дива", якими пишається англійська корона.
Про все, навіть про породи дерев та їх родовід, довідаєтеся ви з цих оповідей. Жодна пам’ятка тамтешніх країв не лишиться осторонь вашого маршруту – було б бажання роздивлятися та гаманець не порожній!
І якщо зважити на це, то мені й досі невтямки, чого раптом містер Вілкінс з його господарством не потрапив до туристських проспектів. Недогляд цей тим паче незрозумілий, що ділові люди Сейшел з усього вміють робити гроші, а на дивакуватості Вілкінса можна б нажити чималий капіталець.
Пришвартувавшись, звернулися до місцевої туристської компанії. Нас вислухали і пообіцяли за годину прислати автобус.
Після штормового океану кожен, звісно, прагнув земного спокою. Та спокою не передбачалося: поїздка в горах мало чим різниться від морської мандрівки.
Дорога петляла між скель, то вириваючись на простір – порослі буйнотрав’ям невеличкі високогірні плато, звідки відкривалася панорама навколишніх, гір і плесо бухти внизу, то раптом губилася в гущавині лісів.
Що за край, ці Сейшели! Серцю любо від прохолоди пальмових гаїв. Голубі лагуни тішать око.
Голомозі валуни, мов казкові страховиська, щоразу витикалися із смарагдової повені джунглів. Закралася думка: в якусь мить наш всюдихід не уникне зустрічі з одним із цих кам’яних циклопів. Та водій був справжнім асом: він тільки усміхався на наші побоювання, вправно і легко повертаючи кермо.
Відвідавши Але Форбан, затоку піратів, ми просувалися тепер на північ західним узбережжям острова.
Поміж двома досить високими горами, неподалік північного закінчення Має, дорога перетинала гірський хребет і вела до бухти, де стояв "Витязь"… Од висоти п’яніла голова і на душі ставало так світло…
Ця безмежна блакить, що іскристо переливається внизу, буруниться піняво; високі гори і ще вище небо – голубляче й ніжне.
