Ментальність орди - Гуцало Євген

"Все это в условиях нестабильного фи­нансирования побуждает рабочих предприятий оборонной про­мышленности, отдельных нечистоплотных военнослужащих к воровству", — отмечается в документе".

Чи не красномовна картина до змалювання барвами самого життя загадкового російського менталітету? Щоправда, одна з картин, а сама ж картинна галерея — "от Москвы до "самых до окраин". А крадуть же, як видно з самої "замітки", не прокляту­щі українські націоналісти, які — галушкоїди ж таку вашу маму, позбавлені навіть інституту державницького! — зазіхають на славу і гордість. А хто ж краде? Може, Степан Хмара? Та сам російський менталітет, попередньо вкравши в сусіда, й краде те­пер сам у себе, бо інакше б він і не був таким специфічним мен­талітетом, який краде й крастиме. І хоч би які Розбійні прикази існували в часи царя Івана IV, до нього чи після нього, хоч би які інституції, закони й укази існували тепер у часи Єльцина чи пре­зидента Кучми (а в такий злодійський спосіб чужий менталітет утверджує свої історичні традиції та денно й нощно підживлюєть­ся на території нашого українського менталітету, якому теж не відмовиш у своїй небаченій специфіці, бо ж наша рідна специфі­ка завжди дозволяла й дозволяє розгул отієї першої специфіки), та бачимо, як оті Розбійні прикази спрацьовували й спрацьову­ють, ніяк вони не спрацьовують, бо й вони є необхідна складова невмирущого менталітету, і вертепно-ярмаркове колесо крути­ться, а білка в колесі біжить.

Наведена картина — з флотського побуту. Наводити подібні картини можна з армійського побуту. В унікальній картинній га­лереї є ядерні картини і т. д. — приклади можна кількісно множити й множити, їхня характеристична якість буде одна й та сама, вона викликає в пам'яті слова царя Івана Грозного: "Русские мои все воры". Але, звичайно, президент Борис Єльцин так не висло­виться, бо патріот, бо повторив би він так — і не висувайся на новий президентський термін.

Факти, приклади, явища можна множити — як із давньої й недавньої минувшини, так і з нинішньої розрухи. Нинішня розру­ха — не якась виняткова, а традиційна, вона цілком вписується у, здавалося б, не менш екстраординарну терористичну розруху Ульянова-Леніна, який ці звичаї і ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, позвавши і призна­чивши на ролі рушіїв російської історії і захисників російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду сте­роризувавши історію "народів Росії".

Казнокрадство, хабарництво чиновників... Та ні, зупинімося: гоголівський "Ревізор" — і симптом, і діагноз, і пророцтво!

IV. Оракул Ф. Достоєвський, що писав про "безодню" росій­ської психіки, безумовно, мав про неї не стороннє й споглядаль­не враження, а сам перебував у цій "безодні", складав невід'ємно думаючу — можливо, як і М. Гоголь, найбільш думаючу — її час­тку, й відтак своїми рефлекторними писаннями вів "гарячі ре­портажі" з усієї постійно нуртуючої "безодні", яку намагався ос­мислити в усіх її мислимих і немислимих параметрах, сягаючи в її містичні задзеркалля, де править бал-шабаш усіляка бісівщина. Але ж не безрідна ця бісівщина, яка загалом, очевидно, уособлює неповторні — й повторні! — образи народних типів, ця розгуль­на бісівщина таки з народного підґрунтя, таки від народних ко­ренів і пракоренів. "Страданием своим русский народ как бы наслаждается". Так, здається, що цей тотальний садомазохізм таки наявний і чинний, але в тім-то й ще одна біда, що росій­ський народ, будучи не просто народом у собі, а ще й імперським народом, водночас є народом у інших народах, відтак і інші наро­ди, попри свою волю й не цілковито усвідомлюючи цей феномен, також прилучені — в силу незгасаючої русифікації не тільки в мовному плані, а й у насаджуванні всіх невитравних рис росій­ського менталітету — до цієї постійної морально-побутової віві­секції, також приречені перебувати у сфері страждання, яким російський народ начебто насолоджується, причім не на ролях інертно-пасивних, а на ролях фатально прилучених, приречено також задіяних.

І хоч би що говорилося про те, що російська людина, за Ф. Достоєвським, потребує страждань, як самоочищення, чомусь не хочеться згоджуватися з оракулом-провісником. Ще й тому не хочеться згоджуватися, що самоочищення все-таки має "фіксу­ватися", закріплюватися як у долі окремого індивідуума, котрий потребує страждання, так і в долі цілого народу, котрий, подібно до свого представника-індивідуума, потребує страждань, як само­очищення, але ж не помічаємо ні в одному, ні в другому випадку метаморфози цієї християнської благодаті, а, здається, можна по­мітити лише нескінченну Сізіфову працю, коли з усією жахли­вою невідворотністю камінь скочувався з гори, скочується і ско­чуватиметься, бо така воля небес.

Ось що писав Ф.— Достоєвський про пореформене російське село: "Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказыва­ют и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Соображают иные, серьезные, но несколько торопливые люди, и соображают по фактам, что если продолжится такой "кутеж" еще хоть только на десять лет, то и представить нельзя последствий, хотя бы толь­ко с экономической точки зрения. Но... успокоимся: в последний момент вся ложь, если только есть ложь, выскочит из сердца на­родного и станет перед ним с неимоверною силою обличения".

3 одного боку, як засвідчено текстом, Ф. Достоєвський теж бачить "пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие", а з другого боку — "вся ложь... выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимовер­ною силою обличения". (У статті "Нельзя уйти от самих себя..." академік Д. Лихачов повторює цю надію-сподівання), 3 одного боку — суворий, безкомпромісний реаліст і суддя, а з другого боку — романтик, який не може чомусь не ідеалізувати отой на­родний грунт, який просто запрограмований продукувати і п'янство, і розбій, і злидні, і нечесність, і безбожність. Блажен, хто вірує! Друге століття йде — й минає, як зроблено цю "рент­геноскопію" з безодні — і про безодню, вже можна було б, здається, й побачити сьогодні сподівані й очікувані Ф. Достоєвським зміни, але, на жаль, дані й сьогоднішньої "рентгеноскопії" з безодні — і про безодню дають ті ж самісінькі висліди, отож і залишається новому поколінню історичних оптимістів хіба що вперто сподіватися на краще, слідом за Ф. Достоєвським, бо ні­чого іншого не зостається — та й людська природа завжди споді­вається, така вже природа цієї природи.

Але ж бо і в сьогоднішній, начебто й посткомуністичній, си­туації живі й живучі, начебто з самої посткомуністичної (яка на­справді залишилася комуністичною) дійсності думки: "Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят — уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие".

Картина залишилася незмінною. Тому, що її намалював геній Ф. Достоєвського? Авжеж, і тому. Але насамперед тому, що цю картину засобами живої дійсності, своїм мозком і своєю кров'ю не стомився і не стомлюється малювати неперевершений геній безсмертного творця, з безодні якого й вийшов Ф. Достоєв­ський — щоб навічно й залишитися в цій живородящій безодні, як її унікальна гордість і унікальна слава.

V. 1849 року О. Герцен, міркуючи над "Філософськими листами" П. Чаадаева, писав про нього як про мислителя, котрий своїм мислячим сучасникам наче завдав електрошоку. "Это сочи­нение было спокойным и беззлобным упреком; оно напоминало бесстрастное исследование положения русских, но то был взгляд разгневанного человека, глубоко оскорбленного в самых благо­родных своих чувствах. Строгий и холодный, он требует у Рос­сии отчета за все страдания, которые она готовит мыслящему человеку, и, разорвав их все, он с ужасом отворачивается, он проклинает Россию в ее прошедшем, он презирает ее настоящее и предсказывает лишь несчастье в будущем... Чаадаев во многом был не прав, но жалоба его была законна".

Чаадаев — пророк Росії, і, якщо судити з вищенаведеної цитати, О. Герцен вважав деякі його пророцтва сумнівними. "Бо многом был неправ". Чаадаєвські "Філософські листи" розпочато в 1828 році, закінчено до 1831 року, й сьогодні вони не здаються архаїчними чи такими, що втратили свою історичну вагу, вони й сьогодні актуальні. Як істинно російська людина, П. Чаадаев знав минуле Росії, і ненавидів це минуле, і мав усі підстави для таких емоцій, — тож чи від того він перестав бути істинно російською людиною, російським патріотом? Ні в якому разі. Не гірше, ніж минуле, П. Чаадаев знав сьогоднішній день Росії, пов'язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатській площі, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозуміло, які емоції все це могло викликати в нього, хоч він не переставав від цього залишатися російською людиною. І, пророк Росії, він був здатен побачити й проаналізувати її майбутнє, а ми ж то сьогодні добре знаємо, яке то судилося майбутнє, і П. Чаадаев виявився цілком об'єктивним у прозиранні в це майбутнє. І в наш ниніш­ній час, який також наче вже тоді був побачений його очима й наперед проаналізований його розумом, — очима й розумом таки російської людини. Можна не сумніватися, що П. Чаадаев тоді прозирав і далі в майбутнє, вже в позанинішній час, і дуже шко­да, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе інше, але, безперечно, в автора "Філософських листів" були свої СВІТОГЛЯДНІ причини — таки російської людини, а не якогось там мимохіть зневаженого "іноверця".

Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаева божевільним, аніж усерйоз під­дати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаева божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські "заносчивость и тщеславие", від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав "божевільний" мис­литель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише "фактом географічним" — і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об'єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездум­ною і сліпою любов'ю.