Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

ко­цем. Галя зняла коц, мала була лягати, - та сама незчула­ся, як опустилася на стулець, обперлася на стiл рукою, на руку схилила голову - i задумалась... Довго вона думала; потiм Покотилися з очей сльози i, заливаючись ними, вона впала на постiль; довго-довго плакала, та незчулася, як i заснула. На столi свiчка догорiла й сама потухла...

Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так її вразили лихi речi "проклятих людей". А скi­льки-то думок переплило в материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина, що вiн роз­боєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою вата­гою: тодi вона буде знати, що вже немає в неї дити­ни! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галi - вона так мучиться, так побивається за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона мо­литися боговi, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу нiч проплакала та продумала.

Прокричали другi пiвнi. Коли геть за пiвнiч почувся зда­­лека тупiт, гомiн. Далi - ближче... ближче... коло самої ха­­ти... "їдуть!" - подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не за­­ходили", - прошептала. Коли чує - повернули в свiтли­цю.

Перегодя трохи рипнули дверi, увiйшов хтось у хату.

- Хто там? - питає вона з печi.

- Це я, - одказує Чiпка.

I чує вона - став над помийницею вмиватись... У серцi їй наче хто гострим ножем шпортонув.

- Що то, сину?

- Нiчого...

- Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...

- А Явдоху хто з свiта звiв? - питає гостро Чiпка.

- Що ти кажеш?

- Хто, кажу, Явдоху струїв?

- То це я, сину??!

- Уже ж не я...

- Спасибi...

Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, - бунтували стару кров; як обухом, ударило в голо­ву, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю...

- Краще б я руки наложила на себе, нiж таке чути! -про­шептала, качаючись на печi та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свi­тло. Мотря виглянула з-за комина - i затрусилася... На кож­ному виднi були слiди свiжої кровi. Мотрi зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печi: трусилася, як в лихоманцi... Далi вона почула, як стали в печi огонь роз­водити - одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнi­ше стискувала зуби, тулилася в куток...

Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi, одежу, розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю.

- О-ох!.. - здихнула Мотря. - Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. - стогнала вона: - дай менi дожити до завтрьо­го... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мiй сину... моє лихо... перед усiм свiтом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чо­го хоч нiч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тя­гнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...

Та злiзла з печi, впала навколiшки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земнi поклони. Не чула вона, коли й третi пiвнi прокричали; не помiтила, коли почало на свiт благословитися. Од щирої молитви одi­рвав її, роз­буркав несамовитий крик та стук у вiкно.

- Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось пiд вiк­ном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вiк­на.

- Хто там?.. - питала вона з хати.

- Це я... рятуйте... хто в бога вiрує... Одчинiть-пустiть! - аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвiр - та трохи не омлiла... Перед нею стояла лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об'ю­шенiй кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, - стоя­ла й трусилася...

- Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звiд­кiля вирвалась?.. - тремтячи сама всiм тiлом, питала Мо­тря дiвчинку.

- Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... - з пла­чем ледве вимовляла дiвчинка. - Я з хутора... розби­шаки були... всiх побили... порiзали... постреляли... бать­ка... й матiр... дiда... бабу... дядькiв... дядину... маленького брати­ка... усiх... усiх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...

- Як утекла?

- Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабу­сю... горенько менi!.. - скрикнула дiвчинка, хапаючись ру­ченятами за Мотрю, - боялася, щоб та, бува, не втекла...

- Цить... ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря. - Я знаю, хто тi розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як почує, - не животiти тодi нi тобi, нi менi...

Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

- Ходiм у волость... у волость ходiмо! - шепче вона, а са­ма чув, що голова в неї кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! - Ходiмо, дочко... поки ще сплять...

- Я змерзла, бабусю... холодно... - шепче дiвчинка, туля­чись до Мотрi.

- На, хоч мої старi чоботи взуй... Он платок... юпка... шви­дше!..

Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чобо­ти, накинула юпку, платок; на свої старi плечi натя­гла ко­жушанку - i вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево вдарило їм прямо в вiчi. Дiвчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тiєї пожежi - то горiла їх хата... Хутко вони обидвi повернулися спинами до ши­рокої полоси огняного свiту, що пiднiмалась високо вгору, наче хотiла запалити хмару, - та й потягли пiдтю­пцем на дру­гий край села. Червоний пiвень просвiчував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...

Незабаром прибiгли волоснi, назбиралось народу по­в­нiсiнький двiр, обступили кругом хату. Нi одної душi не ви­пустили: всiх побрали, пов'язали. Пiднявся крик, гвалт.

Вiд крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з скрученими назад руками стояв i пону­ро дивився в землю, як углядiла об'юшену кров'ю дiвчи­нку:

- Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не своїм голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом...

Тiло в неї тряслося; очi помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася...

Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, роз­неслася на всi боки - в одну мить обхопила все село.

Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаю­чись додому, вiд страху богу молились.

- Чула? - як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.