Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Гм... А що у вас чувати доброго?

- Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нiчого доб­ро­го... Он, розказують, на Красногорку напали розби­шаки... Чоловiк з двадцять наїхало, - та сторожi одбили... Кажуть, така бiйка була, господи!

Чiпку подрав мороз поза шкурою... "Так... так! - думає вiн. - Оце ж воно йому й iкнулося!.."

Порозпрягав вiн коней; пiдложив сiна. Ходить по двору, - не хочеться i в хату. Сонце саме заходило. Пiдня­лась вечiрня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жiнки свиней кликали... Все то хазяйськi кло­поти. Чiпцi байдуже до всього того! Вiн навiть не дослухає­ться... У його тепер свої клопоти, - не обберешся їх...

Ходить вiн по двору - нудно; увiйде в хату - хатнi поме­рки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшнi пригоди. жит­тя... Ось i Максим лежить - перебитий, переламаний... Ось висовуються давнi, знайомi тiнi; Лушня, Пацюк, Мат­ня, ще й другi братчики... П'янi голови горять кривавим цвiтом; в очах палає хижiсть, голоднеча... Ось пiднiмаю­ться в пам'ятi панськi комори: про них нагадали в земствi... пригадався сторож... I сторож, i Максим кача­лись перед ним, божевi­льне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б вiн тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'ятi, забути... Так нi!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; на­че якесь страховище, лякає тебе... Навiщо ж воно вертається? нащо воно здалося менi?.. Воно перестрiло мене, перейшло менi дорогу тодi, як я хотiв його слiд затерти... I спливає йому на думку земство, з своїми плу­тощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... "Воно менi нагадало про те... Я хотiв йому останнiй вiк оддати, а воно мене завертає до старого... Хiба в земствi не тi люди, що й були?.. Хiба вони в один раз перемiнили­ся?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому менi нi?.. Кожен з нас несе грiх за собою... Чого ж одному прощено, - один забувся про його, наче спокутував, а менi - нема нi забут­тя, нi спокути... I не карали - винуватий... Де ж та правда на свiтi?!."

Зовсiм смеркло. Люди i свiт спочили. Лягла вже й Мо­тря.

Тiльки один Чiпка не лягає: ходить, нудиться, карає­ться... З хати надвiр, знадвору в хату.

- Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?

- А вам спиться? - неласкаве одказав вiн. У голосi його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу - i злякалося.

- Спиться ж... - ласково одказала вона. - Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?

- Ну, то й спiть, коли спиться, - м'якiше сказав Чiпка та й опустився на лаву...

У хатi. темно, тихо. Мотря тихенько зiтхає...

- Мамо! - обiзвавсь Чiпка.

- Чого, сину?

- Чи воно коли буде правда на свiтi? чи, мабуть, нiко­ли не буде?!

- Господь його знає, сину. Коли бiльше було отаке за­во­дитись, як тепер, то певно, що й тiєї не стане, яка те­пер є...

- Нi, мамо... Видно, нiколи не було тiєї правди... нiколи й не будеї Не заводилось би таке, коли б вона була...

Мотря нiчого не одказала. Чiпка знявся, знову ви­йшов з хати та проходив по надвiр'ю мало не до свiта бi­лого...

На другий день поїхав Чiпка до тестя. Теща й жiнка стрiли його переляканi. Вони повели його у колись Гали­ну хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ла­маючи руки. Вона була, як полотно, блiда-перелякана. Галин по­гляд свiтиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловiка, немов казала: "Он, бачиш!"

Чiпцi одначе було тепер не до того. Побалакавши ни­шком з Явдохою, вiн пiшов у свiтлицю. Звiдти доноси­лось до них страшне стогнання. У свiтлицi на лiжку ле­жав Ма­ксим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкi "охи", раз по раз вiн схоплювався ру­ка­ми за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чiп­чине серце - аж забiгала мишка... Явдоха пiдступила до недужого.

- Максиме! - обiзвалась вона.

- О-ох! - одказав Максим, важко зiтхнувши.

- Чiпка приїхав.

- Тату! здоровi були, -привiтавсь Чiпка, пiдступивши до лiжка.

- Ох-о-ох!..

- Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув - i схопився обома ру­ка­ми за спину. Скривлений у рота вид показував стра­шнi болi. Вiн похлинувся, закашлявся... Забулькотiло в гру­дях; Ма­ксим виправивсь, трiпнувсь; розкрив широко очi; провiв ними хижо по всiх... То був останнiй погляд - погляд наглої смертi... Явдоха мерщiй накинула на вид чорний платок.

Як пiдняли платок, - Максима вже не було... Мука за­стигла у його на лицi, виглядала широко розкритим скри­вленим ротом, витрiщеними очима...

Галя глянула - i скрикнула... "Умер!.. умер!.." - кричала вона не своїм голосом, вибiгаючи у кiмнату i кидаючись на лiжко лицем у подушки.

Чiпка зиркнув - i затрясся... Вiн нiколи не бачив тако­го страшного, холодного погляду. Перед ним вiйнула друга смерть, бабина. Там - тихо, наче забуваючись, або засипаю­чи, упокоювалась добра душа. Тут - з страшним болем, му­ками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чiп­ки закрутилася, затуманiла. Вiн закрив на хвилину очi й опустив блiде лице на груди...

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сiпнула Чiпку за рукав - i вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очi, з ко­трих туга ледве видавила двi сльозини...

А в Гетьманському пани радiли, що по їх сталося. Ви­бори утвердили, а на Чiпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась i земська рада. На раду прибули однi пани: селяни не поїхали. Однi, як Лоза, через те, щоб не чу­ти такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од ста­нового на виборах; а другi не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощi як затялися: щодня та й що­дня... Радили раду однi пани.

Через тиждень чутка про ту раду оббiгла цiлий повiт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положил­и членам в управi; потiм того жалiлися на якийсь чу­дний налог з землi: у кого її бiльше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далi хвалилися, що шляхи, греблi й мiстки будуть рiвняти, гатити й лагодити "натурою", тоб­то мужичими руками...

Чiпцi тепер не до того. Його заклопотали хатнi клопо­ти. Треба було тестя поховати, поминати, худобi його порядок дати. Чiпка викрутився цiлий мiсяць, як муха в окропi: нiколи було дослухатись, що люди говорять.

На