Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись ко­ло хазяйства. Чiпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така бiда з ним, - як сто змiїв ра­зом ужалило його серцеї Не розпитуючи, як, що, за вi­що, - вiд злостi вiн не мiг слова вимовити, - вийшов не­борак з управи, наче вчадiв... Голова ходила ходором, кружала, бо­лiла; в висках - як хто молотком стукав; в очах- жовто, чорно; а в ушах - пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, вiн пiшов походити по ярмарку... Ходить помiж возами, попiд крамницями - роз­дивляється, слухає... Тi­ль­ки й речi, тiльки й мови, що про земську раду, про налог!..

- Знаєте? - питає, усмiхаючись, один великопомiсний панюга другого.

- Знаю, знаю...

- Синок не уступить батюшцi...

- Та кий бiс, не то вiн? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!

- Ото їм - всесословнiсть! Хотiли рiвноправностi, - оце їх i порiвняли... А то справдi - всяка наволоч дере нiс угору... Нехай же тепер знають!..

- Оце самоуправа!! - запихкавшись, з переляканим ви­дом, стрiчає мiлкопомiсний панок сусiду. - Чули про налог?

- Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе - ще далi...

- Оце так! - пiдскакує третiй полупанок. - Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вiчi казали: хто має на десять рублiв, - з того бери руб, а хто на тисячу - копiйкуi А тепер, при самоуправi, дiждали...

- Їм що? - четвертий каже. - Вони собi повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики - та й нi гадки!..

- А нашому братовi - дошкуля, до самих печiнок доходить... - веде рiч перший.

- Та ще як дошкуля! - пiддержує третiй: - такими поборами печiнки витягнуть!.. А з чого його, скажiть на милость? То було сякi-не-такi, а все-таки три своїх робiт­ники, а тепер... бiда та й годi!.. А народ так розледачiв, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Нi за ласку, нi за грошi... Вiн швидше той день у шинку просидить, нiж пi­де на робо­ту до пана...

- Це розбiй! це - здирство панське!! - чує Чiпка - гу­кають селяни пiд яткою.

- А бач? - не я казав? - пристає до старшини пiдпи­вший староста. - Не я вгадав, що вони й земське вига­дали, щоб себе полатати... Цар людей одiбрав, цар волю дав... Хiба ж їх так i випустити? Егеж!.. Коли не роблять, - хай же хоч пла­тять!

- То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, - бiдкаються козаки.

Чiпка все це чує, - i кожне слово, як гостра колючка, ко­ле його в серце... Вiн слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старi думки... Злом пашить лице його; злом свiтять очi, аж поблiд вiд злостi, аж руки трусяться...

- Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Проклятi! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всiх робить, за всiх пла­тить; хай одбуває одбучi... Нiкому за його оступитися! Во­ни себе знають... своє панське кодло знають... А мужик - вiл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, - та знову запрягай... поки не впаде в борознi... А тодi здери з його шкуру на чоботи... Проклятi! Чорти, а не лю­ди!

Чiпка кричав, розмахував руками, гаряча його рiч огнем пашiла. Кругом його дедалi бiльшала та бiльшала купа людей; довго слухала мовчки; потiм хто-небудь уве­ртав i своє слово, пiдкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

- Що це ви робите? - спитав вiн Чiпку.

- Як-що?

- Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...

- Щоб вони не дiждали його брати! - грякнув Чiпка.

- Чого це ти так розкричався? га? - перемiнив становий рiч, розсердившись. - Чого ти людей бунтуєш?

- То ви їх бунтуєте, а не я! - одрiзав Чiпка.

- Гляди, лишень, козаче, щоб з цiлим язиком додому ве­рнувся. Чуєш? не забувайся!

Становий пiшов далi помiж возами. Чiпка знову прийнявся за управу...

Надвечiр вертався вiн додому вкупi з Грицьком. Вiн був сумний, мовчав цiлу дорогу. Грицьковi аж моторо­шно стало, вiн зачепив його:

- I охота тобi, брате Чiпко, з ними лаятись?

- Чи можна ж, Грицьку, втерпiти?

- Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!

- Мене громада вибрала... Я громадi присягав..:

Хто старший: громада чи вони?

- То й на громаду плюнь!

Чiпка аж позеленiв од такого слова - i нiчого не од­ка­зав.

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схо­жий. Галя стрiла його на порозi та аж перелякалася.

- Чiпко! що з тобою? ти нездужаєш?

- Нi, здоров... їсти хочу.

Дали йому їсти.

Чiпка сидить - насуплений, жовтий, аж зелений, - їсть мовчки. Пообiдав, як стало сонце сiдати. Не пiдводячись з мiсця, схилив вiн на руку голову, обперся об стiл, - та так i закам'янiв... Захiдне зарево освiчувало його сумну, як з мармуру вироблену постать - один її згорблений вид нага­няв журбу тяжку. Галя глянула на його - i нишком стала плакати. Чiпка почув.

- Чого ти, Галю?

Вона мовчала.

Вiн пiдiйшов до неї; взяв її руками злегенька за голо­ву і, заглядаючи в вiчi, промовив: - Скажи менi, Галочко, чого ти?

- Ти мене зовсiм забув... - одказала вона, схлипуючи.

- Я забув?

- За тим проклятим земством - нi поговориш нiколи, нi­чого...

- Та таки правда, що воно в мене отут сидить! - показав на серце.

- Чом же ти його не кинеш, сину? - обiзвалась журли­во Мотря. - Чи воно тобi не огидло?.. На тебе вже диви­тись стра­шно... Який був, а який став!!

Чiпка матерi нiчого не одказав.

Надворi стемнiло. Спускалася нiч на землю, утихоми­рювала людськi клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чiпка лежав мовчки, хоч i не спав. Думки цiлим роєм окри­ли його голову. Перелiтали вони з самого малку - аж до сьогоднi; назирнули кожну пригоду життя його, гаря­чили кров, мутили розум. "Скрiзь неправда... скрiзь!" - шептав вiн. "Куди не глянь, де не кинь - усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб ку­ди заховатись вiд неї, втекти вiд неї; плутаєшся в темря­вi, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не