Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

-Ой, нi... Нi, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого вiку, - перескакуючи на друге, шепче Чiп­ка. - Я б оддав половину життя свого, аби ти була ща­слива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь ли­хо з самого малку мене окривало, - з самого малку воно вчепи­лося за мене, нiяк я вiд його нi одiб'юся, нi одгребу­ся! Як той iрод, залiзло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усiм... Он - колишнє товариство (недавно ба­чив) - веселе, щасливе...

Галя почула - звiдки вiтер вiє, куди хилить... Вона бачил­а, що чим далi, то все Чiпка вiд неї одходив та од­ходив... Вона бачила - серце їй правду казало, - що не вдержати уже їй Чiпки бiля себе, що йому остогидло таке життя - не вдовольняло його... I вона тихо-тихо, потай од Чiпки, ни­шком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, роз­глядала без того гарячого пошибу перших любощiв, ко­трий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, - розби­рала поглядом сторон­ньої людини. Пiсля таких роз­глядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок... Вона справдi не бу­ла щасливою, не принесла й Чiпцi щастя: вона не була матiр'ю, та чи й бу­де!.. I, падаючи перед образом, молила пречисту згляну­тись на й сльози...

А тим часом Чiпка робився все смутнiший, злiший, не­тер­пеливiший...

- Ти б Чiпко, коли тобi обридло так жити, кликнув то­ва­ришiв, погуляв би з ними: може б хоч трохи розiгнав свою тугу, - раз сказала йому Галя, бачивши неперели­вки.

Вона захотiла ввiйти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклi харцизяцькi душi, п'янi голов­и любовi до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведено­го тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дiвати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульнi, в горiлцi; п'яним го­ловам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала нi в чому припону-заборони, буйна та шумли­ва, як самий хмiль... їх не зведеш на протерту стежку ти­хого, незамут­ного життя! Не з її м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жiночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту крiпкої волi... Туди тре­ба було не жiночого серця, люблячого, те­плого, а каменю дебелого та холодного, що його нiколи iскра любовi нi роз­топить, нi нагрiє... Тiєї волi не звоюєш слабою жiночою рукою!

Галя побачила, що вскочила з Чiпкою, як риба в невiд, i... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, тре­пе­татися... Шурхнула, як плiточка, в першу дiрку - i ви­ско­чи­ла на чисту воду... а Чiпка зостався в неводi!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та вiн того уже не чув, не бачив. Вiн тепер знає спiвав про неправду лю­дську; кля­не земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всi небагатi люди; бiдує з крi­паками, будить у них жаль, що вони одуренi, що їм одвели нiкуди невгоднi землi; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними - i часом, заливши очi, викри­кує, що час би її покарати... А прийде додому - i п'яними руками пригортав до п'яного серця свою Галю, не примiчаю­чи палких слiз на її очах та смутку на змарнiлому личку...

Настали часи iншi, завелися порядки другi в Чiпчинiй хатi. Привiтна й тиха своїм спокiйним сiмейним побитом, стала вона тепер притоном гульнi п'яної, несамовитих ре­готiв, спiвiв... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, зга­дала їх на старiсть, допомагала зятевi в його затiях.

Оце в суботу пiд недiлю, або в свято завернуть до Чiп­ки старi товаришi: Лушня, Пацюк i Матня. Уродиться боклаг горiлки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя ку­ди-небудь у куток заб'ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловiк гуляє; слухає, що верзуть його товаришi. А Мо­тря - аж на пiч залiзе, щоб хоч не бачити того нiчого...

Чiпка сидить з товариством за столом: чарка лiтає за чаркою, задурює їм голови; крики, спiви та реготи окри­вають усю хату, вириваються крiзь вiкна надвiр... Iнодi за­чне хтось баляси точити, про свої походеньки роз­казувати. Явдоха слухав, смiється, радiв; Галя - сумує; Мотря - спльовує на печi мовчки... "Хоч би смерть швид­ше при­й­шла, - думає вона, - щоб нi чути, нi бачити тако­го!.."

Найбiльше Лушня розказував. Як музика, тiльки поведе смичком по струнах, - i заговорять вони то зично-радiсно, то журливо-плакучо, так вiн своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно - всi за животи бе­руться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, да­вить, на очах виступають сльози... Частiше всього вiн любив згадувати про своє молоде життя, про свою матiр. Оце й зачне було:

- Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хлiба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А поба­чила, - зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало i сим, i тим боком... углядить - так i стьобне дубцем по руцi, аж синя попруга, як п'явка, кругом обiв'є руку... Я закричу не своїм голо­сом та до неї: i "мамочко"! i "голубочко"! "не буду... не бу­ду!" Обнiмаю її... однiєю рукою'нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тодi й пожалує i їсти дасть... А так - за цiлий день не їсти­меш...

- Була колись i цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

- От хай мене хрест поб'є, коли неправда! - Та потiм ка­же: "Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тiльки легко лежить... А в пана - вишукай, а вкрадь!.."

- Бо пан з людей надрав, - уверне Чiпка... - У пана своє одбери...

- Егеж... Пан усе набрав в людей, пан i людей брав... От мою матiр - адже взяв! Та, спасибi йому, й мене на свiт пу­стив...

I почне було розказувати, як його матiр привели в двiр, у горницi до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радiв, коли знайшовся у неї вiн, "Тимо­шка - добрий молодець...".

- Пан радий - менi