Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Галя; або випаде починок з рук у Мотрi, глухо вдариться об пiл i роз­буркав тишу сумну. Тiльки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хатi, як мара страшна, зля­кавши i сум, і нiмоту, - та й замре без вiдгомону. Чiпка собi нудиться свiтом, коли немає нiкого з товариства. Ляже - душно йому, встане - холодно. Слухав iнодi, що розказує мати з свого молодого вiку - i встають перед його очима дитячi лiта, встає сива бабуся, дiд, степ, вiвцi... "Щасливий я був тодiї " - дума вiн i не знає, де тепер себе дiти.

Нiч, як куйовда, стояла надворi; мела страшенна хуга; завiрюха крутила; та холод такий, що страшно й носа ви­ткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарi, як голодний звiр, ревла та вила вiдьма-буря, кидаючи в вiкна кiм'ями снi­гу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сидi­ли собi та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серцi, що вони аж попригинались до гребенiв. Чiпка лежав на лавi, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевiльнi заводи буйного вiтру. Свiчка на тринiжку неясно горiла; знай гнiт нагоряв-жужели­вся, i знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи во­гонь, що так немилосердно пiк у пучки. Разiв два чи три ненароком свiчку зовсiм гасили - i тодi в темрявi проносився жарт та смiх, немов боявся свiту, бо справдi, коли знову засвiчували свiтло, то немов воно замикало вуста їм - нi одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сидiли, а якiсь тiнi - глухi й нiмi...

Коли це зразу, як грiм, загуло коло хати, й почало щось стукати у вiкно. Чiпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщiй надвiр. Засов клацнув, почувся гомiн, тупiт. Незабаром Чiпка ввiв у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловiка семи незнайомих людей. Були мiж ними москалi i Сидiр там, були й простi.

- Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипiл­а до гребеня.

- Здоровi в хату! - обiзвався дехто.

- А ти, стара, вже одужала? - питає Матня Мотрi. - Оже їй-богу, час тобi вже вмирати. Дивись: зуба в ротi немає, а ти ще й досi живеш - марно тiльки хлiб переводиш!

- Вiдчепись од мене, лихий чоловiче! Чого ти при­йшов у чужу хату насмiхатися з старої людини? - од­казала Мо­тря.

- Не займай її, Якиме, - обiзвався Пацюк: - бач, як зуби ви­скиря... покусає ще!

- Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх нiколи, розбиш­ако! - гiрко мовила Мотря.

Гайдамацтво пiдняло регiт.

Галю разом ухопив за серце жаль i образа; серце в неї затiпалось.

- I воно так слiд добрим людям робити?! - призро кинул­а вона цим питанням у 'вiчi товариству.

Регiт стих; усi похнюпили очi в землю; одна тiльки Га­ля гостро дивилася на всiх гультяїв - i червона краска гра­ла на її щоках, тодi як серце пiдкидалося в грудях, а гру­ди поривчато дихали. Разом i лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберiгаючи дiтей, уся наїжиться, жде тiльки одного замаху, щоб разом кину­тись на свого ворога - так вона - гордо й призро дожи­дала ще хоч одного слова... Слова не було.

Чiпка помiтив скриту бурю, похопився промовить: "Хо­дiм, пани-браття, в свiтлицю, бо тут з бабами нiякого пива не звариш... хай вони собi прядуть..."

Як ноги вломили братчики з хати - мерщiй перейшли за Чiпкою в свiтлицю, Мотрi зробилося так тяжко на ду­шi, так гiрко на серцi, що вона аж не зисидiла на гребенi; встала, побралася на пiч, лягла - та так i залилася сльо­зами. А Галя, оставшись одна, думала: "Пiдожди ж! Пi­дуть твої братчики... це вже не первина... постiй же... проклятi, каторжнi!" - i лютувала разом на Чiпку i на його товариство.

А в свiтлицi тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смiлi язики, дурманила безпутним життям за­дуренi голови, надавала силу i без того дужiй волi; неслися смiхи, реготня, гвалт окривав хату i несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

- А що, отамане? - обертається Лушня до Чiпки: - в яку мутну воду закинемо сю нiч свiй невiд?

- Коли б так, щоб i недалеко, i рибки пiймати, - вставив червоний, як пiсля лазнi, Матня.

- Ми оце з Петром, - веде далi рiч Лушня, - налагоди­лись до Хоменка на хутiр.

- Воно туди й небезпешно, - обiзвався хтось з гурту: - в його така вармiя...

- Та правда, що в його три сини, як кати, - каже Лу­шня, - та й сам такий, що, посмоливши вiрьовку, ведмедя вдер­жить, - та сiлькiсь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. - Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

- Яку? - питає Чiпка, котрий до того мовчав. Сидiр ви­тяг з-пiд поли рушницю, мовчки показав

Чiпцi. Той понуро глянув - i нiчого не одказав.

Обiйшла ще раз чарка кругом столу, - посоловiли

в кожного очi ще дужче.

- Та коли йти, братця, то вже й пора, - своє-таки Лу­шня.

- Чи пора, то й ходiмо, - понуро одказав Чiпка, пiдводяч­ись.

За ним повставали другi. Випили ще на дорогу; ви­йшли з хати. Чiпка погасив свiтло - i собi за ними... "Кукурiк­у!" - прокричав на сiдалi пiвень, залопотавши крила­ми. Усi кинулись.

- Пху, проклятий!.. перелякав!!. - обiзвався Лушня.

Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи то ж то й Чiп­ка пiшов, чи може, в свiтлицi?" - подумала вона, взя­ла свiчку i пiшла в свiтлицю.

У свiтлицi не було нi душечки. На столi стояли порож­ня пляшка з горiлки, та три порожнiх чарки, та два полу­миски на денцi з росолом, - видно, були з огiрками. На сто­лi поналивано горiлкою, понакришувано хлiба, де-где ва­лялися недоїденi гузки з огiркiв. Пiд столом валявся по­рожнiй боклаг, аж воронка торохтiла. Ослони в хатi попе­реставлюванi: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смердi­ло горiл­кою... Сказати: була то не свiтлиця заможного ха­зяїна, а корчма п'яна!

Галя не могла довго побути в нiй, так її давив дим, змi­шаний з горiлкою. Вона грюкнула дверима - i увiйшла до себе в хатину, де стояла її постiль, заслана добрим