Південний комфорт - Загребельний Павло
І ще додав якусь банальність, за яку готовий був вирвати собі язика! А тоді ще брехав перед Мальві ною і вдавав, що цікавився шапкою. Один безглуздий вчинок може перепаскудити тобі все життя!
Чи вже він почувався таким нещасним і осиротілим, чи та дивна жінка дала йому надію? Як, чим, чому? Ну, була самотня. Це точно. Тимчасово чи постійно, але самотня. Які докази? Прийшла вибирати капелюшок без нікого. Яка жінка обійдеться тут без глядачів, свідків і спільників? Прокурорська логіка, сказала б Мальвіна. Та про самотність це вже він згодом. А там, у магазині, коли витка, мов білка, істота викручувалася перед дзеркалом, піднімаючи й опускаючи голі руки, блискаючи ніжною шкірою під пахвами, усміхаючись до самої себе в дзеркалі і до всіх, хто наближався,— там Твердохлібові видалося, що все те тільки для нього. І коли Мальвіна похвалила капелюшок, а він і собі щось бовкнув, і жінка спитала м'яко й ласкаво: "Справді? Ви радите?" — то вирішив, що звертається вона тільки до нього. Враження таке, ніби ціле життя ждав цього голосу і діждався. Але й не голос зачарував його, і не лице, не постать, не виткі ніжні руки. Приголомшила усмішка незнайомки. Усмішка розливалася по ній, ніби сонячне сяйво, охоплювала, оповивала її лице, руки, плечі, груди, огортала всю її, як золота сіть, усмішка виривалася золотими зернами з глибини її очей і летіла на Твердохліба, і він задихнувся, спазм перехопив горло, щось у ньому схлипнуло від щастя й захвату вже й неземного. Здалося, що десь на небі його помітили і пригріли.
Цим міг би виправдати своє безрозсудство хоч і на Страшному суді.
Виправдань, на щастя, ніхто не вимагав. Та жінка або ж просто не звернула уваги на його вчинок, або ж відзначалася особливим благородством. Не дзвонила, не обзивалася, мовчала і вже цим відводила його від небажаних думок і вчинків. Він не знав про неї нічого. Не знав, хто вона, звідки, яке в неї ім'я. І ніякі детективи не стали б у пригоді. Була для нього великою невідомою. Вона — і більше нічого. Займенник. Як у тій пісні, що співає Софія Ротару: "Я, ты, он, она, вместе — целая страна..."
ПРИКМЕТНИК
Може змінюватися настрій, але не характер. Коли несподівано втишується чоловік буйний, крутий, непоступливий, довкола нього розливаються солодкі ріки благовоління; коли ж ти тільки й відзначався тихою добродушністю, а тоді зненацька вибухнув, то цього тобі не простять нізащо, всім кортітиме зробити з тебе наверненого грішника, і кожен крок твій супроводжуватиметься тепер стривоженим квоктанням та помур-ками невдоволення: "Чули? Бачили? Цей Твердохліб. Такий поміркований і порядний чоловік, а тут — в один день змінився, ніби проковтнув якусь таблетку! Хто б подумав?"
На роботі, вдома, навіть на вулиці. Враження таке, ніби сам Київ супить свої золоті брови і грізно заносить на Твердохліба тисячолітнього пальця: схаменися і повертайся в первісний стан.
Чи ж він змінювався? Його добродушну твердість вважали просто добродушністю, за його тихим узвичаєнням ніхто не вмів побачити ураганів, що шматували його душу, ніхто не вмів розгадати туги за людяністю, за голосами вільними, незалежними, повними радості й безжурності. Твердохліб і безжурність? Гай-гай...
Життя топтало його, як подорожник.
У дитинстві — ні. Дитинство, коли в тебе є мати, батько, коли ти нагодований і приспаний, завжди щасливе. Все сприймається як даність, безкритично і, сказати б, безпретензійно. Порівняння — це першопричина всіх людських заздрощів — у дитинстві має характер односторонній: тільки на користь того, хто порівнює; отож, тут ще немає відчуття життєвої кривди і тих смутків, які згодом шматуватимуть тебе до самої смерті, тут ще діє всемогутній запобіжний чинник душевної чистоти і вміння знаходити радість навіть у нещасті, подібно до шевченківської сирітки, яка, не знайшовши, чим похвалитися перед дітьми, сказала: "А я в попа обідала".
Твердохліб народився у Києві, але попервах — і це цілком природно — не міг усвідомити цього факту, бо хіба ж неоднаково, де ми народжуємося: у Києві, в Одесі, в Жмеринці, Кагарлику чи в селищі Часів Яр? Уже й піднявшись над землею, оббігавши околиці своєї домівки, навчившись "зайцем" кататися в трамваях, він спробував осягнути безмежність Києва, але не зміг і не зумів, бо це перевершувало можливості його дитячої душі. Збагнув тільки, що Київ безконечний, пишний, запаморочливий, таємний. Зелені гори, яри, долини в золотавих туманах, фантастичні будівлі на узвишшях, тихі ручаї серед зелених дерев, ліниві вигини Дніпра з-за Оболоні — все це було твоє і не твоє, належало тобі за правом народження, але й не належало, ти був там гість такий самий, як і тисячі приїжджих, що швендяли Хрещатиком, на Печерську, на Подолі, товклися на вокзалі, на пристані, на базарах і в магазинах. Здається, тільки в тому закутку Києва, де народився Твердохліб, де було його питоме місце, ніхто не товкся, чужих не було, тільки свої, всі знайомі, звичні аж до нудьги. Щоправда, великий Київ нагадував про себе Кирилівською горою, яка здіймалася по той бік вулиці, однак для малечі гора цікава була не своєю славетною церквою, а найперше загадковою лікарнею, де сиділи "шамашедчі".
Житло в Твердохліба не мало якихось суто київських прикмет. Належало до розряду, сказати б, міжнародного і називалося словом теж міжнародним: барак. Збудоване в роки нестач і поквапу, дивним чином уціліло в пожежах і руйнуваннях безжальної війни і дало притулок усім, хто знову квапився, може, ще більше, ніж до війни, хотів розпочати нове життя, заявити про себе життю і світові жоною, дітьми, родиною, сміхом, радістю, надіями. Твердохліби займали в тому бараці велику кімнату. Коли Федір народився, він уже мав сестричку Клаву, згодом додалася ще молодша сестричка Нацька,— так їх стало п'ятеро, кімната не побільшала, барак став відповідно тісніший, бо в кожній з його кімнат, розташованих обабіч широченного темного коридора, відповідно народжувалися Ваньки й Толики, Оксанки й Лесі, і наявна площа мала переділюватися й переділюватися на новоз'явлені душі населення і, ясна річ, тільки в одному напрямку — зменшення, ущільнення, ущуплення.
Колонка з водою стояла в дворі, все інше — ще далі, слово "кухня" для Твердохліба було тоді так само не знане, як невідкриті райські землі для Гамлета. Просто під дверима кожної з кімнат шумів, перериваючись, примус або ж мовчки пускав хмари кіптяви запацьоре-ний керогаз, а вже на них кипіло й булькало те, що мало наситити вічно порожні шлунки малечі і вдовольнити малопомітні потреби дорослих. Барак стояв неподалік від трамвайного парку імені Красіна, здається, він і належав саме до трамвайних володінь, принаймні більшість його мешканців працювали в депо, для малечі це було найпершим місцем розваг і зацікавлень, які з часом ставали й зацікавленнями життєвими, хоч по той бік вулиці, під самою Кирилівською горою, у депо був надзвичайно грізний суперник — стадіон "Спартак". Але стадіон улітку відлякував своєю неприступністю, суворими контролерами, пихатими спортсменами, грізними написами: "Суворо заборонено" і ставав демократичним тільки взимку, коли там заливали каток і шерех ковзанів зливався з хрипінням радіо, яке розтрушувало з гучномовців модні мелодії з отих не відкритих ще для Твердохліба земель. Трамвайний парк, самі трамваї відкриті були для них тепер о будь-якій порі року. Твердо-хлібова мати (мама Клава, як вони звали її) працювала в депо прибиральницею трамваїв — чистила, мила, шарувала вагони зсередини після першої години ночі до світанку. їхній сусід Андрій Сергійович працював вагоновожатим. Батько Твердохлібів Петро Федорович в депо не пішов, а влаштувався десь на заводі у воєнізовану охорону, може, щоб пропадати ночами, як і мама Клава, а може, тому, що вирізнявся серед усіх чоловіків барака. Не тим, що воював, що мав два ордени і багато медалей, воювали всі, і нагороди мали всі, Андрій Сергійович, їхній сусід, мав аж чотири ордени, бо цілу війну добував фашистських "язиків". Але Петро Твердохліб повернувся з війни без ноги, яку заміняв йому рипучий протез, і це одразу ставило його над усіма, і Федько, навчившись говорити і довідавшись про таку річ, як хвастощі, гордовито копилив губу перед малечею: "А мій тато — інвалід!" Інвалід війни — лунало гордо.
Батько, здається, не вельми переймався своєю інвалідністю і своїм геройством. Ходив на свої чергування, повертався додому, гладив дітей по голівках, тихо сидів, курив, випивав "наркомівську норму", спав. Мабуть, його спокій передався згодом і Твердохлібові, перейшов у спадок. Зате мама Клава відзначалася непосидючістю домового. Ночі цілі вигрібала купи сміття з трамваїв, чистячи й прибираючи, не могла зупинитися і вдома, вилизувала в кімнаті кожну порошинку, мало не щодня мила вікна, підлогу протирала двічі й тричі на день, дивувала своїм поклонінням перед чистотою не тільки власну родину, а й увесь барак, бо ж усі зусилля мами Клави здавалися марними, щойно ти виходив за двері кімнати й опинявся у безмежному загальному коридорі. Коридор нагадував міжнародні води світового океану, куди господь бог ось уже мільйони років сипле всілякі космічні уламки, тисячі кораблів викидають еверести сміття, Америка затоплює сотні застарілих атомних човнів, а японці десятки тисяч контейнерів з радіоактивними відходами, ядерні випробування сіють радіоактивний попіл, а міжнародні хижаки, як каже Ольжич-Предславський, розсіюють свою безмежну захланність. Щоправда, тоді Твердохліб ще був далекий і від Ольжича-Предславського, і від міжнародних вод, і від морського права. Бруд і засміченість коридора його не вражали, він не поділяв гніву мами Клави, яка сварилася з* сусідками, дорікаючи їм за нечупарство, коридор йому подобався саме таким: з купами мотлоху, старими меблями, розбитими ящиками, таємничими калюжами, іржавим залізяччям, примусами й керогазами і навіть запахами — диму, сажі, бруду, праної білизни, простої їжі, цигарок і дешевих одеколонів, якими збризкувалися чоловіки після гоління, а дівчата перед тим, як іти на танці.
Не маючи куди застосувати всю свою енергію, мама Клава кидалася на підробітки. Ходила прибирати чужі квартири, приносила іноді трохи грошей, іноді щось смачне: хліб з маслом, якісь консерви, тоненьку вермішель, копчену рибу, ковбасу.
