Чотири броди - Стельмах Михайло

Ми із тебе швидко зробимо тінь. Бач, німці везуть до Москви мармур на монумент переможцям і залізні хрести навалом везуть, а хтось ще про радянське думає.

Бондаренко насмішкувато перебив Магазаника:

— Почекай про мармур і хрести. А тим часом не думав, що я маю більше права на Ступача?

— Е, ні, це мій трофей.

— Я тобі, Стьопочко, за цей трофей дам відкупного. По руках? Поліцай задумався, потім махнув рукою:

— Де вже не пропадало мов — давай тисячу і роби з цим приблудою, що хочеш. І тепер заволав Ступач:

— Стьопочко, не віддавай мене йому. Ти знаєш: він без солі з'їсть мене.

— А мене особисті рахунки не цікавлять, — я людина державна.

Ступач у розпачі охопив руками голову, сів на стілець. Безвихідь згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишені гроші, дав їх Стьопочці, а той спокійно почав їх перелічувати.

— Усе вірно. І добре, що гроші новенькі. То й бувай. Яринко, я пізніше розплачуся з тобою. — І Стьопочка скрадливо, ходою дрібного хижачка, вийшов з корчомки.

Данило не то з жалем, не то з насмішкою глянув на того, хто покалічив його найкращі роки. Чи хоч війна навчила тебе чого? Ступач підвів припухлі повіки, під якими спалахувала ненавидь.

— Тепер твоє зверху. От тільки шкода, що в свій час я не добрався до твоєї душі.

Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.

— Самодуром ви були колись, а ким залишились — не знаю. Ідіть з очей.

— Як це іти?! — остовпів, розгубився Ступач і підвівся з стільця. — Куди йти?

— Хоч під три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тільки мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь,

Ступач скрикнув, притримав уста рукою і ніби крізь туман подивився на Бондаренка:

— Данило Максимовичу, то ви?..

— То я... Ідіть! Тут небезпечно.

Ступач хотів кинутись до Данила, та засумнівався, зітхнув, пішов до дверей і зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.

— Даниле Максимовичу, рідний, тікайте звідси, бо тут уже тричі був з таємної поліції Басаврюк.

— Басаврюк?! — сторожко глянув на двері. — Тоді, Яринко, зразу ж тікай звідси.

— Куди?

— До тітки Зосі і разом з нею в партизанський загін. Щось мені є?

Дівчина кинулась до комірчини, винесла ремінну валізку.

— Ось вам.

— А тепер біжи. Я сам замкну твою корчму. Ох і вії в тебе, Яринко. Від таких вій, певне, повікам важко.

— Найшли час підсміюватись, — зітхнула дівчина.

Вони поцілувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибігла з корчомки і кинулась у пристанційну півтемінь. Данило ж підійшов до дверей, над якими висів пучок червоної калини. Він і тут нагадував Яринці і добрим людям про безсмертне червоне знамено, під яким народилася їхня доля і доля їхньої землі.

Погасивши світло, вийшов із корчомки, замкнув її і, згинаючись від ударів вітровію, подався до привокзальної площі, де стояв його мотоцикл. За станцією Данила наздогнав шалений спалах, а потім вибух.

"Восьмий!" — обернувся, сам собі сказав чоловік і скоріше пішов до свого вкраденого коня, у колясці якого незворушно сидів засніжений Петро Саламаха.

— Чули? — трусонув шапкою і снігом у бік станції і посміхнувся. Цей білявий велет з чорними піддашками брів мав по-дівочи зворушливу посмішку.

— Чув, Петре.

— То недарма гнали краденого коня, — приплескав сніг на кабіні і обережно почав з-під кожушка виймати автомат.

Коли вони, долаючи чорний вітер, виїхали з площі, навперейми їм із собачнею кинулося кілька бангофжандармів, гестапівців та поліцаїв, серед них були Стьопочка і якийсь у лахмітті старець. Стьопочка скрикнув, рукою показав на Данила. Фашисти і поліцаї, хапаючись за зброю, кинулись до мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотіли собаки.

Саламаха, майже не цілячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а Данило вихопив з кишені гранату; як і в перший раз біля далекої степової станції, зубами зірвав кільце, і лимонка, розриваючи смертельний ланцюг, звільнила дорогу. За спинок" озвалися зойки і скавчання. На повнім ходу він проскочив контрольно-пропускну заставу і, чуючи за собою погоню, вирвався в поле, де ще гірше шаленіла негода. І тут, розсікаючи чорний вітер, їх почало наздоганяти хистке нерівне світло. Ось уже воно Захопило всю дорогу, ось уже просвистів свинець, і коло них сумирним снуванням затремтіли червоні, золоті, жовті, ніжнозелені пунктири трасуючих куль.

Данило крикнув Саламасі:

— Пригинай, Петре, голову! Той примружив очі, посміхнувся:

— Нема перед ким пригинати голову. Летіть!

— Лечуі

Застрибали, наче хотіли вилетіти зі своїх гнізд, придорожні, з білими рушниками на стовбурах дерева, із темряви здиблювалася і з гудінням, з рокотом відлітала земля, а дорогу все розтинали і розтинали мечі погоні. Назустріч з долини тяжко піднялася вантажна машина. Коли вона, осліплюючи, порівнялась із ними, Саламаха вдарив із автомата: може, скрутить її на дорозі. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку відстали і плетиво трасуючих куль, і мечі погоні, а потім знову почали промацувати їх.

Та ось щось цюкнуло Данила між плечі, на груди впала кров. Не міг притримати ЇЇ, бо треба було долати чорний вітер, і Данило мовчки, без слова, без стогону долав його, все нижче і нижче схиляючи обважнілу голову до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи — і він добереться до журавлиного броду, а далі мотнеться кригою на татарський. По кризі німці побояться вести машини. А за татарським бродом вже й до лісу подати рукою — до пшеничних кіс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюків, до своєї доброї рідні, серед якої недаремно минули його літа. Щось заговорив Саламаха. Тільки що? Він хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе, може, найдорожчу хвилину...

Треба не виказати, що знесилля вже натікає в руки. Отак і долає неминучість. Він відчував, як вона викволюв все його тіло, і жаль стало тих днів, що не прийдуть до нього, і того ділечка, що вже не зробить він... і любові жаль... Іще боляче товклась і товклась думка, що комусь мав допомогти, та не допоміг. Але кому?"

Негадано запахли суниці, прибився дівочий голос, і він згадав...

Коли мотоцикл, наосліп проскочивши байрак, почав спускатись до річки і в знемогу ввійшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до Саламахи:

— Петро, ми мали привезти в загін Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш її сам. Не забудеш?

— Іїе забуду, — зітхнув чоловік і тернув рукою очі.

— Здається, відірвались, — вже не сказав, а прошелестів неслухняними устами.

Чорний вітер почав мінитись йому на червоні кола, на калиновий вітер, який хилив і нахиляв достиглі грона. А звідти, де починався чи закінчувався калиновий вітер, вийшла Мирослава з дитям біля грудей. А вони ж і весілля свого не грали... І тепер до нього стали наближатись, оживати весільні рушники, що були розвішені на стовбурах дерев, а вже з броду заспівали невидимі дружки:

Ой думай, думай,

Чи перепливеш Дунай...

У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брід, вистачило снаги й посміхнутись усьому світу, бо недаремно жив у ньому і, як міг, дуже нелегко, але чесно перепливав свій Дунай...

— Ось уже й татарський брід! — гукнув Петро Саламаха, щоб якось втішити його.

Еге ж, татарський. Тут ніколи восени і взимку не відпочивають і поздовжні і поперечні вітри, а весна б'є у бубни човнів, і пречистими лілеями, і пречистими дівчатами розквітає літо. А за татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк, що увесь вік старався людям на хліб.

А коло броду на долонях бережків підсніжниками зійшли хати-білянки і чекають, і чекають, і чекають своїх дітей із війни, і сльозами матерів, і сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя тримається на синах...

Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне — та й те неповне. Чому ж?

Чому?!

XXII

А життя? Зі страхом та болем лягаєш, зі страхом та болем устаєш, і навіть у снах нема від них порятунку.

Змінився світ, змінились і люди. Одних так прибило горе, що вони стали ніби тінями в подобі людській: ми нікому нічого... А інші, дивись, неначе з-під грому та грози вийшли. От такими Стали і її діти, і її спокійний Лаврін. Та що Лаврін? Він хоч у германську біля кулемета вовтузився, привіз їй з війни замість подарунка довгі кулеметні стрічки. Від цього дарунка в неї сльози закипіли, а він витирав їх пальцями і туркотів, що вона горличка, лебідонька і голубка заразом. Від "голубки" й прояснилась, бо ж знала свій характер...

Що вже говорити про чоловіка, коли навіть у діда Ярослава є своя таємниця. Оце ж недавно почав збиратися ніби кудись у гості. Олена принесла йому деко разових коржиків і шматок сала, почала впаковувати їх у вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти її у велику заплічну торбу. Олена помітила, заважкою стала кобза кобзареві. А коли він поставив її навсторч, з неї вискочило мідне тільце патрона. Старий нагнувся за ним і так, ніби нічого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потім пильно подивився на Олену, ще й вусом повів.

— Бачила?

— Бачила, — похитала головою вона. — І нащо це вам?

— Виходить, треба.

— Оце ж маєте нести в гості?

— Подарунок непоганий.

— А нащо ви його в кобзі ховаєте? — не знайшла чого кращого запитати.

— Бо поліцаї ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, — добряче посміхнувся і доконав її вчешім словом: — Конспірація!

— Ой тату, тату, — зажурилась вона, — Увесь наш рід уже перейшов на конспірацію, опріч мене. І всі ви, навіть Яринка, дурите мене, наче маленьку.

— А ти для мене, донечко, і досі маленька, — неждано розчулився старий і прикрилив її руками, точнісінько так, як Лаврін в "оту давню годину вишневої заметілі. Чи це в них таке родом передається? І чи справді була та бентежна заметіль вишневого цвіту? Напевне ж була. Бо й весілля, і хрестини пішли після неї, бо й досі на горищі лежать колиски Ярини й близнят. Тільки ні Ярини, ні близнят нема біля неї. І чи будуть? Бо що тепер життя? І розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.

— От чого не треба, того не треба, — почав її заспокоювати старий, далі підійшов до скрині, відкинув ляду й з-під рушників, сорочок, скатертин з доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув її на вузлатих руках.