Чотири броди - Стельмах Михайло

Але чого він такий похмурий, такий неприступний, чужий?

— Лавріне, ти тут рибу ловиш?

— Ні, браконьєрів, — хрипко відповів Лаврін, а його вії затремтіли.

— Яких браконьєрів?

Ласрін ненавистю змірив Магазаника:

— Отих браконьєрів, що підняли руку на людське життя.

— Щось ти дуже розумне почав говорити, — затривожився Магазаник і, почувши ззаду чиїсь кроки, обернувся. До нього підходив Стах Артеменко з наганом у руці.

— Ти чого, Сташе?! — не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось страшне.

— Нічого, — і Стах одразу намертво охопив старосту могутніми руками.

— Ти що робиш?! — щосили шарпнувся Магазаник. — Нічого, бо це не робота, — вихопив у нього вальтера Стах. — А тепер, пане старосто, стань рівно перед людьми і послухай останнє слово.

Дві стіни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу знекровили його обличчя і, певне, вибрали кості, бо тіло почало опадати.

— Чого ж останнє?! — насилу вичавив, не можучи піймати своїх губ, що тіпались і кам'яніли водночас.

— А що ж ти думаєш: помилуєм тебе? — спитав Лаврін, отой повільний, добродушний Лаврін, який у своєму житті нікого й пальцем не зачепив. — Стій, коли можеш, рівно.

І Магазаник, уже розчавлений страхом, став рівно, іще тільки щось усередині билося в ньому і лихоманило його, а повіки почав пекти невидимий вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому років з двадцять тому говорив батько? Він годі погойдував свою сивину під сивиною колосків жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у давнину своїх років і затіпався у дрожі, і затіпались його очі, з яких утікали зіниці.

Це, певне, розжалобило Лавріна, бо опустив голову, а Стах став перед старостою і, наче по писаному, оголосив:

— За зраду Батьківщині, за прислужництво фашистам, за видачу поліції і гестапо командира Івана Човняра партизанський загін імені Котовського засуджує старосту Семена Магазаника до вищої міри покарання — розстрілу.

Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повік, які спалював невидимий вогонь. Уже знаючи, що його розстріляють, ще не міг збагнути, як він упаде на цю осінню, з бабиним літом землю, як для нього назавжди не стане ні цього дня, ні цього хутора, ні цього ставка, де й зараз подає голос струмок, і повняться береги, І перечищаються води. Ось із очеретів виплила та сама качечка, яку він бачив раніше. Невже і її ніколи не побачиш ти? Що ж це робиться в світі? Хіба ж ми в ньому живемо двічі?

— Люди добрі, невже ви відберете у мене життя? — скинув побілілі очі на партизанів. — Я ще, кинувши все, можу вам послужити, їй-богу, можу...

— Пізно, — не дивлячись на нього, сказав Лаврін. — Ти сам підмінив свою долю. Може, щось маєш передати сину чи рідні? То ми передамо.

— Передати? — перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього. — Він вийняв з кишені печатку, кинув її на землю, потім дістав гаманець, нащось зважив його на помертвілій руці. — Коли зможеш, Лавріне, передай Стьопочці. І скажи йому мов слово: хай випишеться з поліції. І скажи, щоб він не забув старе борсуче місце.

— Це ж яке?

— Він знає. — Хотів ще згадати про місце, де стояв покутнім вулик, але тоді б усе стало зрозумілим, бо не раз у мирний час Лаврін бачив цього старого вулика, що перейшов йому ще від батька, в якого і він був дитиною. Господи, невже він справді був дитиною? Його щось почало давити, тому розстебнув ковніра, відчув на грудях тільце золотого хрестика і до болю в руці вхопився в своє останнє золото, ніби воно могло порятувати його.

Лаврін підвів голову і глухо запитав:

— Може, маєш останнє бажання?

— Жити хочу, жити, — сказав безнадійно.

— Вірю, Семене. Та про це треба було раніше думати, — сумно одказав Лаврін. — Піднімайся на свій хутір.

І от він, знесилений, витіпаний страхом і болем, став посеред тієї землі, яку йому нарізали за чорну зраду. Не знаючи, де подіти руки, сунув їх у кишені й намацав згарок саморобної свічечки.

— Є в мене, Лавріне, останнє...

— Що?

Магазаник вийняв згарок.

— Хай погорить святий віск за упокій душі.

— Що ж, запалюй.

Магазаник запалив свою свічечку, вона випала з неслухняних рук раз і вдруге, тоді він вкрутив її в землю, і шестеро очей схрестились на сумирному вогнику, що тепер пахнув медом і літом. Чому ж доля не зробила його пасічником хоч на цей крутіж часу?.. І в останню свою хвилину він не так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...

Коли свічечка догоріла за середину, Магазаник знову глянув на ставок, почув, як на ньому враз осінню зашуміли очерети, почув мову води, почув лопотіння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врізаній у м'яку землю дорозі, замаячила самотня постать дівчинки. Вона йшла до ставочка і щось розгойдувала— в білій хустині. Враз ним струсонуло: "Невже це Оленка? Невже це його Оленка?!"

Він простягнув руки до дівчинки, скрикнув... І це був його останній крик.

XXXI

У грудні вдарили такі морози, що тріскались дерева, тріскалась земля і крига на ріках та ставках і замерзла вода в криницях. Навіть у терплячих, обвішаних памороззю верб відчахувались руки, і тоді на старих ніздрюватих стовбурах червоиіли промерзлі рани.

Через холоднечу побільшало різного люду в пристанційній корчомці "фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею, скаженою горілкою, а закусити холодцем із хроном, кручениками, домашнім кендюхом, кров'янкою, просолом і отими з ніжною скоринкою пампушками, які самі просяться до рота. Що вже звичайні, приквашені в розсолі пелюстки з олією і кмином, а й ті приносили хвалу привітній господині, на яку витріщувалось більше аніж треба різних буркал.

Але нині жоден німець — ні "осілий", ні "транзитний" не заглянув до корчомки, яка в патенті, виданому міською управою. запишно іменувалася таверною. Та й на пероні сьогодні фашисти загубили бундючність і сміх. Чи з холоду, чи щось інше сталося?

Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджує з корчомки двох баляндрасників, які не стільки заглядали до чарки, скільки їли очима "фрейлейн", ставить на варті по той бік дверей милогубу паляничницю Зосю, а сама кидається в прибочок, де в діжниці неволиться поганенький детектор і навушники. Але саме в цей час тітка Зося відчинила двері й кахикнула. Яринка вискочила зі свого закамарка, почала поратись біля остогидлого шинкваса, що наскрізь протруївся паленкою. Та тітка Зося вже через якусь хвильку заспокійливо подивилась на неї, посміхнулась отими ворушкими устами, в куточках яких літа повибивали гніздечка, похитала головою. Жаль цієї Яринки, як своєї дитини. Хіба ж дівчина, коли прийшла її пора, має годити різним п'яничкам та розбещеним вирлам, які тільки й бачать у жінці придзигльованку. Яринці б саме слухати найкращі слова про кохання і на все життя ощасливити судженого красеня, який би не зводив погляду ні з її личка, ні з її ніжок. Як це буває, тітка Зося добре знала. Та війна не помилувала і її сім'ї.

А як гарно на дівчині зацвітають тернова хустка й червоний кожушок! Його недавно приніс з-за татарського броду дід Ярослав. Ярина довго хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а він, зайшовши за шинквас, щось обережно висипав із своєї кобзи в торбину. Подумати тільки — з кобзи!

До корчмочки рвучко заходить розчервонілий, усміхнений Івась Лимаренко, що має на голові не чуприну, а крила.

"До кого вони тільки прилетять?" — похитує головою тітка Зося, переводить погляд на Яринку і зітхає.

Івась зірвав з голови шапку, тріпонув чубом, вклонився господиням:

— Добрий вечір, пані Закревська, добрий вечір, Яринко!

— Коли я для тебе пані, то і Яринку зви панянкою, — з викликом каже тітка Зося і забивається в куток, щоб молодята перекинулись кількома словами.

— Яринко! — висяюючи, підходить до неї хлопець. — Яринко, мила! Люба!

— Що в тебе?! — завмерла вона, бо ще не бачила Івася таким. — Що?

Він прихиляє до неї голову і шепче:

— Наші розбили фашистів під Москвою. Чуєш?

— Правда?! — торопіє дівчина, а очі спалахують, немов зірниці. Невже прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподівалися?

— Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили і женуть на захід! Ти розумієш, що це таке? — Він бере дівчину за руки і притуляється до неї щокою.

— Спасибі, Івасю! — і Ярина теж притуляється до нього, цілує в щоку.

— Тепер я не буду сім днів умиватись.

— Нарешті, — зітхає в кутку тітка Зося, думаючи про свое

— Тіточко Зосю, просимо до нас. По келишку підіймем, — радісно гукає Яринка і рукою витирав вії.

"От і дочекалась дівчина свого красеня!" — думає про те саме тітка Зося і підходить до молодят.

— Як я рада за вас. Яринка нахиляється до неї:

— Тіточко, це радість для всіх: наші під Москвою розгромили фашистів.

— Ой! — з руки жінки випадає і розбивається келишок. — Це на щастя, це на щастя! Свята діва Марія, то, може, і мій Станіслав б'є мінами отам фашистів! Він же мінометник у мене, — в який раз розповідає про це і Яринці, й Івасю. — Налий, донько, в другий келишок найміцнішого спотикайла. Свята діво, таки е правда на світі.

Та в цей час біля дверей гупають чиїсь шкарбуни, і в корчомку спочатку ввалюються полотняні торби, потім голова старця, а далі й сам старець. У своїх одяганках віл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини і гнівно накинулась на його діда, одначе очі і язик у нього далеко не дідівські. Тітка Зося зразу одвертається від старця, бо, як вона каже, в його слові гадина чаїться.

— Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! — приязно вітається з Яринкою, а погляд пускав вскач по всій корчомці. Отак можна й на очі окривіти навіки.

— Драстуйте, пане старець, — розважливо каже Ярина, ні порухом не виказуючи своєї неприязні до шкарбуна.

— А в тебе я не перший раз бачу цього парубійка, — увірчує свердла в Івася.

— І він вас не вперше бачить у мене. На чарці різні гості сходяться.

— Ге-ге-ге, — загелготів старець, — умієш ти, красунечко, і сказати, і за напитки-наїдки не загилюєш. Тобі б тільки в златоглавах та сріблоглавах ходити. Може, до цих трьох чарок і четверту поставиш?

— Ця горілка, пане старець, вам буде не до смаку, — Івась вихиляє чарку і швидко чеше до дверей.

— А гроші! — гукає Ярина і непомітно переморгується з тіткою Зосею.

— Пробачте, з холоду забувся, — хлопець, повертається, виймає гаманець, витягав окупаційні марки, а Ярина впівока поглядає на старця.

Коли за Івасем зачинилися двері, жебрак знову розсипав по корчомці свое "ге-ге-ге", сперся протертим ліктем на шинквас.

— Яка забудькувата молодь пішла — усе на дурничку норовить! — і ласкаво дивиться на Ярину.