Чотири броди - Стельмах Михайло

Накульгуючи, заточуючись, він якось підійшов до ослонів.

Великий спокій застиг на смаглявому обличчі його дружини;

смерть вирівпяла її нерівні брови й вибила під ними жалостинку, і раптом у косах дружини він добачив сивину, якої не було що кілька днів тому. Виходить, не всю її він наперед забрав собі.

За вікнами шарудів дощ, і, як дощ, падали сльози і слова матері:

— Приїхали ж сьогодні карателі з крайсу. Вдерлися до хати, схопили Марину і почали про тебе допитуватись. А вона і не здригнулась, і не заплакала, тільки одне їм сказала: "Ви, нелюди, такі противні, що нічого не почуєте від мене". Тоді фашист, що був із бляхою на грудях, і прострелив її з автомата. Вже мертвою сивіла на моїх руках...

Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин поцілував дружину, поцілував матір, припав головою до столу і, тамуючи стогін, притулив руку до місця, де було серце, пальці його торкнулися чогось ніжного, беззахисного. То були осінні підсніжники. Він вийняв їх з кишеньки, нахилився над Мариною, а з них на її обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.

XXIX

Сьогодні крайсляндвірт Вернер Біркамп скликав на вечерю одних тубільців. Це слово він дуже любив повторювати в своєму товаристві, бо взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто говорив про Україну зі своїми поплічниками.

У підігрітому добрими старими винами мізку крайсляндвірта, що неабияк пишався своєю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань, якими за обідами Гітлер частував свою вірну еліту. Чого тільки не торкався він! І війни, і політики, і мистецтва, і музики, і архітектури, і образу арійського Христа, і образу святого Павла, якого чомусь називав більшовицьким, і фараонів, і шляхів інків, і як готувати спартанський суп. Звичайно, все це треба пам'ятати крайсляндвірту, який от-от з ласки генерал-комісара обійме посаду гебітсляндвірта. Але зараз він найбільше мав знати, що думав фюрер про Україну, бо ж "нема іншої держави, яка могла б гак усім постачити Європу". Запам'ятайте — усім! "Де є територія, що має такої якості залізо? Де можна знайти більше нікелю, більше марганцю, більше молібдену? На Україні є такий марганець, якого немає навіть в Америці".

— За ваше здоров'я, достославний пане крайсляндвірте! — шанобливо підходить до нього оте семипудове одоробало, що зветься Оникієм Безбородьком і хоче почаркуватися.

Та господар порухом чарки, порухом очей, які вгризаються в перенісся, і витовченою ниточкою посмішки дав зрозуміти, що йому не до вподоби східні звички. Підіймай свій келих, пий із нього трунок, а не грюкай музейним склом об скло, бо ж це псує цінності.

Безбородько спік на щоках раків, урозтіч кинув облисілі очі на начальників допоміжної поліції й тюрми, але вони за питвом та потравами нічого не бачать, навіть отих украдених картин, на яких напівголі жінки мають тішити своїми формами чоловіків.

"Чого ж ти пишаєшся, жеручи не свій хліб і не свое мистецтво? У мого батька не гірші красуні неволились у старовинних покоях. І хто, зрештою, привіз тобі круги воску на свічі, що так таємниче розгортають напівтемряву твоєї чи то резиденції, чи то музею? Чи маєш довші ряди предків у своїх генеалогіях? Теж навряд!

Гер крайсляндвірт зрозумів, що з цією кабанячою тушею треба поводитись інакше, аніж з начальниками поліції і тюрми, і вже на його прив'ялі щоки й уста лягає подоба приязні.

— За вас, пане голово, за вашу невтомність. Як вам подобається моя Морена? — кинув погляд на оте крадене полотно, де на вузьке жіноче обличчя спадала сутінь смерті.

Безбородько буркалами й чаркою потягнувся до Морени, похитав головою.

— Мені не подобається цей запізнілий декаданс.

— Чому ж? — здивувався крайсляндвірт, і зверхність залягла в побабчених закругленнях його уст.

Безбородько помітив це і, не вдаючись до тонкощів мистецтва, відповів:

— Бо ця Морена нічого не має з жіночих принад, а така засмоктана, ніби тиждень не споживала хліба.

На ці слова крайсляндвірт тільки безнадійно махнув рукою а в голові знову заворушилися слова фюрера: "Ми будемо постачати хліб України усім тим у Європі, хто буде потребувати його; Крим дасть нам цитрусові, фрукти, бавовну й гуму. Прип'ятські мочарища будуть постачати очерет на папір, а за це українці матимуть барвисті шарфи, скляні намиста й усе те, що люблять колоніальні народи. Німці — це головне — будуть тут становити замкнуте товариство, наче фортецю. Навіть наші конюшники мають бути вищі за тубільців".

Так-так, коли іншим європейський країнам фюрер надав права слухняних васалів, то Україна має стати колонією, де оселиться двадцять мільйонів господарів із Німеччини, Голландії, Швеції, Норвегії і Данії.

Тепер крайсляндвірту стає шкода української землі навіть для голландців, шведів, норвежців і датчан. Обійдемось без них. Хіба мало людського матеріалу на Україні? Навпаки, його треба переполовинити, щоб решту тримати в цілковитій покорі. Тут земля мав належати тільки німцям, а праця на них — українцям, і то — не всім. Як про це сказав фюрер?..

Та його думки перебив низькорослий вилицюватий начальник допоміжної поліції. Він різко підвівся а бароккового крісла, від' дано вклонився і віддано блиснув навскісними очима і двома обоймами металевих зубів.

— Удостойте недостойного! — І звернувся до гостей: — За мудрість нашого любого гера крайсляндвірта!

— За ваше здоров'я, вельмишановний пане, — бездоганною українською мовою відповів господар, а сам подумав: "Ось такий антропологічний типаж, насамперед, повинен піти в землю. На Україні мають залишитися тільки ті синьоокі тубільці, що зовні будуть схожі на арійців. Думаючи про майбутнє великої Німеччини, вже зараз треба працювати над відбором людського матеріалу на Україні, — Він зі смаком вихилив чарку, поставив її на музейний, заставлений наїдками столик.

А тим часом гості, які, побоюючись господаря, не наважились уволю ні напитись, ні наїстись, стиха підсміювались над крайсляндвіртом.

— Чарки ж які? Більше по склу розтечеться, аніж у рот попаде, — кривив писка зизуватий, з круглястими синіми рум'янцями на щоках начальник в'язниці. Він і на вечерю прийшов з запасними тюремними ключами, чим дуже порадував крайсляндвірта.

— Звикай до культури та тісніше зашморгуй варги, — шепотів, як рак у торбі, начальник біржі праці й кивав на Рогиню: — Ось хто навіки схудне після такої вечері.

— На поминках більше п'ють, — докинув і своє слівце Безбородько. — Якщо когось не веселить хміль, то не клич на нього.

— І скільки того хмелю? — невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка з порцелянового імбрика вже почала розливати каву.

— Після цього — та й до мене, хоч дурень і кропкова горілка розважать нас, — шепче начальник тюрми, якого заочі справедливо звуть і картярем, і кошатником.

Попрощавшись із гостями, крайсляндвірт дружнім помахом руки затримав Рогиню.

— Якщо ваша ласка, запишіться на хвилинку.

Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподібне обличчя, на якому тільки знизу вибились бульдожі прикмети, і підійшов ближче до Морени, що мертвим поглядом і всіма своїми потойбічними барвами комусь віщувала небуття. Де ти, така зловісна, виплоджувалась?

За гостями зачинилися двері, і тепер крайсляндвірт, посміхаючись до Морени, впівока глянув на Рогиню:

— Гарна?

Після мовчанки Крайсагроном відповів:

— Страшна. Смерть нагадує.

Відповідь задовольнила Біркампа, він схвально кивнув головою:

— Людям і треба частіше нагадувати про смерть: тоді вони краще виконуватимуть свої обов'язки.

— Хто його знає, — зажурився Рогиня. — Обов'язки на людей накладає життя, і гріх мистецтво присвячувати смерті.

— О, то ви й філософ! — чогось здивувався крайсляндвірт і посадив агронома за свій інкрустований столик, налив рейнського, навіть почаркувався. Через якусь хвильку господар запитав: — Як вам, пане, живеться-працюється?

— Їжджу з села в село, — невиразно відповів агроном і насторожився: чи не довідався крайсляндвірт, що він потаємно переправив у ліси ще кілька підвід збіжжя? Цс хоч трохи оживило його

заблуклу душу, яка теж надіється дочекатися своєї влади і свого сива.

— Щось вас, бачу, ні горілка, ні вино не розвеселили.

— Таку вже маю вдачу. — Рогиия сичем вбрав голову в илечі, Крайсляндвірт роащібнув тугий, з добротної сірої шерсті кітель, бережно повісив йоги на бильце музейного крісла.

— Не хочуть працювати дядьки?

— Не хочуть... такий час.

— Мене теж дивує незбагненне в поведінці українського хлібороба. Я тут жив кілька років до першої війни, бачив, як не тільки душею, а й зубами тримається хлібороб власності, землі. Більшовики забрали це в нього, ми ж хочемо його ощасливити власністю, а він саботує всі наші заходи і навіть іде в партизани. Як це накажете розуміти?

— Нашого селянина не дуже легко зрозуміти... — обережно відказав крайсагроном і прикрив насмішку отими повіками, ва яких кропом вибились прожилки.

— Хай і так. Але його негайно треба змусити працювати, інакше і він, і велика Німеччина залишаться без хліба.

— І це може бути, — погодився Рогиня, а сам посміхнувся в душі: хіба ж не знав, що селяни в його районі сяк-так, а найбільше крадькома настарались собі хлібця. А фашистська Німеччина їм до одного місця.

— Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю, що за більшовиків не цінували вас, насміхалися над вашими захопленнями антропологією і етнографією.

— Були й такі, — не дуже охоче сказав Рогиня. — Та й кому, окрім учених, антропологія не здається дивацтвом?

— Ні, ні, це висока наука, — заперечив Крайсляндвірт. — Я сам кохався в ній.

— Ви? — не повірив Рогиня.

— Хай це вас не дивує. Я навіть студіював праці деяких, як у вас казали, українських буржуазних учених і не без інтересу довідався, що ваш антропологічний тип близький до нордичного.

Рогиня підвів заважку для своєї тонкої шиї голову, пильно глянув на крайсляндвірта і, набравшись духу, з гідністю сказав:

— Це, пане, тенденційні твердження, які не мають під собою серйозного наукового грунту.

Пещене обличчя господаря і здивувалось, і позлітало водночас. Він ніколи не сподівався, що цей мовчазний, придовбнений життям чолов'яга наважиться заперечувати йому.

— Ви не помиляєтесь?

— Ні, не помиляюсь, — понуро відповів Рогиня, — бо я студіював не тільки ті праці, що підганяють науку під чужі догми.