Чотири броди - Стельмах Михайло

— Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру — і стати поліцаєм. Весело?!

— Не дуже, — переглянулись брати. — За що ж вам така покута чи кара?

— Спитайте в Сагайдака. Він заварив цю кашу. Лежить, зі смертю бореться, а всяку всячину вигадує.

— Коли ця каша Сагайдакова, то, виходить, так треба, — похнюпились брати.

— А мені від цього "треба" легше? Я краще б у самісіньке пекло пішов битися з чортами, аби тільки не зодягати бісівської шкури. Як на мене в ній подивляться і що подумають люди?

— Та гарного не подумають, — погодився Роман, перед яким і досі не згасло зернятко вогню. — І все одно добре, що посилають вас, а не нас.

— Оце так! — аж здригнувся Данило, і вже в'їдливо: — Дуже вдячний за щирість.

— То ви не так зрозуміли нас, — захвилювався Василь, — Ми теж пішли б, аби послали нас, але з цього менше було б толку: побачили б якогось фашистського чина — і зразу б вгатили в нього порцію свинцю. А у вас є витримка: ви б скоріше зжували цей свинець, ніж задурно випустили його. Сагайдак — голова!

— Спасибі й на цьому, — не розпогодився Данило. — Ви ж... невитримані, коли буду повертатися в ліси, не зрешетіть оцю чортову шкуру, яку вже зараз треба натягати на плечі. Пособляйте, хлопці, бо поки що сам не можу.

— Дуже нам потрібний цей клопіт, — ніби невдоволено забубонів Роман. — Давайте спалимо чортову шкуру.

— Як спалимо? — здивувався Данило.

— Звичайнісінько, — ховає очі від нього Роман. — Я розкладаю вогнище, Василь жбурляє на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.

— Що ж потім глядачеві скаже Сагайдак?

— А це вже ваша справа. Ми палимо, ви відчитуєтесь.

— Лепетун! — махнув рукою Данило, він нарешті посміхнувся і знову насупився. — Все одно зараз піду до нього.

— Коли не шкода ніг і гонору, то йдіть, — роблено позіхнув Роман. — Однак нічого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав Яринку в ту задрипану корчму, то ще й раки півдня пекли на пиках.

— Що буде, то буде, а гіршого не додасть, — і, махнувши рукою, пішов до afмлинки Сагайдака.

— А шинеля! — гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на чорний, з розкинутвки руками жмут.

— Хай лежить, гидомирна.

Біля землянки Сагайдака його радісно зустрів Петро Саламаха, охопив ручищами велетня.

— Чого такий веселий? — буркнув Данило.

— Бо привіз цілий васаг мін, — очима показав на критого лубом воза, де з-під сіна виглядали протитанкові міни. — Як віз бездоріжжям, душа тремтіла, мов заячий хвіст, бо що, по неписьменності думав, варто якійсь бляшанці прокинутись і розметати чоловіка на шматочки. А в мене ж жіночка, мов сонечко. Я її вдома на руках ношу.

— Такими ручищами і понівечити можна.

— От не думав таке розумне почути од вас. А ви ж мене персонально шанувати повиннії

— Це ж з якого дива — аж персонально?

— Бо я скоро буду вас як пана старшого поліцая возити на мотоциклі.

— Он як! Коли ж це буде "скоро"?

— Тільки роздобудуть відповідну поліцаиську шинелю, бо поки на мої плечі жодна не налазить.

— Це все вигадки Сагайдака?

— А чиї ж! От мав голову чоловік! Так що, Даниле Максимовичу, погуляємо по тилах! Та як погуляємо! — радісно посміхнувся Саламаха.

Після цього в Данила одразу відпала охота іти до Сагайдака, одначе спересердя шпигонув Саламаху:

— Погуляти — погуляємо, а як з твоєю жіночкою?

— Трохи більше почекав. А може, колись уночі і приб'ємось до неї. Ото буде писку та виску! — і засміявся.

XXVIII

З залізниці Михайло Чигирин повернувся нерано, бо свого поїзда партизани дочекалися тільки вдосвіта, коли туман із невидимих глеків затопив молоком і долину, і ліс. Це одне. А друге — хотілося вихопити з гарячих уламків заліза і дерева якісь трофеї, головне — зброю. Та із зброєю не пощастило — зі станції, розрубуючи прожекторами туман, проти них вирушив бронепоїзд, і вже під його вогнем Чигирин наскочив на скриньки пахучого, наче мед, тютюну. Ох і зраділи хлопці, що розжилися на таку справжню розкіш, а не якийсь там ерзац, і зразу ж під обстрілом засмалили довжелезні цигарки.

У загоні Сагайдак подякував усім підривникам, а Григорій розцілував батька, та потім таки не витримав характеру — труснув отим кучерявим снопом гороху, що вибуяв па голові, заскалив .око і в'їв:

— І дуже вам, тату, кортіло у свої літа на залізницю тьопати?

— Я не тьопав, а їхав на возі, бо шкода було своїх чобіт. І не реби мене таким старим. Після війни зробиш. Тоді я вже буду відлежувати боки на печі і командувати мамою, щоб вона скоріше щось із печі ставила на стіл. Як тобі таке благоденство?

Григорій засміявся, знову трусонув усіма стручками свого гороху:

— Ви саме такий, що влежите на печі. Одразу на гаряче — на головування — побіжите.

— Коли доживу, то й піду, — погодився старий, — бо хто ж мав землю підіймати, як не ми? — Він обернувся до тієї призахідної сторони, де лежало його село. Чи обсіялось воно старими руками? Бо яка тепер сівба? На лівому плечі мішок з зерном, бери його в правицю — і сійся, родися, жито-пшениця, як сто років тому сіялося. Такий посів із вересня перехнябиться на жовтень, а пізнє не родить, тільки з хліба зводить.

Григорій, певне, збагнув, що коловоротиться у батьковій голові, пригасив свої насмішечки.

— Ви ж, тату, зараз відпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро піду в землянку, бо ввечері маю роботу, — і схилив голову чи жартома, чи в повазі.

Чигирин добряче подивився на свою дитину:

— Не можу я вдень заснути, не навчився за вік. А ввечері маю провідати маму.

— Знову щось циганити? — І Григорій показав усі свої зуби й щербинку межи ними, яка теж мала щось насмішкувате.

— Без цього не обійдеться, бо в нас інтендантів нема. Легкий смуток ліг на смагу Григорія. Він оглянувся довкола і тихо сказав:

— Ви ж поцілуйте маму. Скажіть, що ми її дуже любимо. І хай но журиться без пас.

— Так вона й послухає тебе, — гмикнув Чигирин. — Ще мало ти знаєш нашу матір. — і пішов у ліси, з якими вже бавились осінні шуми. А найбільше любо їм було розкошувати в осичині, де кожен лист тепер карбувався на золотий дукат.

Під ногами осик то тут, то там пишалися оксамитні, зі свіжою вологістю шапки красноголовців, а на пеньках вінками повибивались перші опеньки, вони, як дітвора, гарно взялися дрібним ластовинням. Оце ж завтра можна зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в Марини. Як вона там горює? І зітхнув чоловік.

Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився біля кучерявих дубків, поміж якими рівно горіли свічки беріз. Неждано він побачив з десяток підсніжників, що нахилили додолу задумані голівки. З-під їхньої верхньої одяганки проглядали нижні з зеленою лиштвою сорочечки. Щось трепетно беззахисне було в цьому весняному цвіті, який невідомо чого зацвів собі восени.

"Це на щастя", — кажуть про такий пізній цвіт люди. Та хіба ж можна хоча подумати про щастя цієї осені й зими?

Оці осінні підсніжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли він уперше зустрівся з Мариною. І защеміло серце в чоловіка, як у молодості щемить. От він їх нині й занесе своїй дружині.

Небо сьогодні цілий день терпляче тримало в своїх торбах обважнілі хмари і тільки під самий вечір почало з них ліньки розсівати дрібний дощ. То це навіть і краще: менше буде різної погані сновигати селом.

Знову низькодолом, левадками і городами добирається Михайло Чигирин до своєї хати, до своєї Марини, якій несе невеличкий пучок осінніх підсніжників. Як, певне, здивується вона, бо ж мало кому доводиться у вересні бачити цих первістків весни.

Ось уже й матірка їхня кадить терпким настоєм, ось і вориння, що й досі пахне живицею, ось і стовп з набакиреними глечиками, вони ніби радіють, що в оселі нема нікого з чужих.

Чигирин обережно підходить до причілкового вікна, вслухається в темінь і дощ, потім рукою торкається до підсніжників, а далі цією ж рукою стукає у вікно. Як довго тягнеться хвилина очікування. Час уже почути шерехтіння Марининих ніг, побачити хустку па її й досі чорних косах.

Та не чути кроків у хаті, нема й хустини у вікні. Певне, стомилась за день, міцно заснула. Він знову стукає в шибку. І знову німує хата, а в серце гадюкою вповзає псдобре передчуття. І па третій виклик не відповіла оселя.

Не знаючи, що й думати, Чигирин попід призьбою пішов до дпорой, борожпо торкнувся клямки — і дворі одразу відчинились. Він спочатку сполошився, а потім зрадів: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на ніч?

Мертва тиша стоїть в оселі.

— Марино, Марино! — кличе він, далі підходить до ліжка дружини, над яким мало не до стелі підіймаються подушки, окрім них, тут лежить ще темна хустина.

У безнадії Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нікого не було, тільки старі кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.

— Що ж трапилось?

Невпокій охопив чоловіка, а в ньому зблиснула крихітка надії:

чи не пішла Марина ночувати до матері? Може, захворіла матір, то кому ж доглянути її?

Ще заглянувши в клуню, він знову городами добирається до вдовиної хати, що була колись схожа на ластівчине веселе гніздо. Тут з радістю жили привітні, добрі люди, і добрими, красивими та лагідними були їхні діти, запопадливі до праці та пісні.

Чигирин довго прислухається і придивляється до всього, потім підходить до того віконця, біля якого колись стояло дівоче ліжко Марини, і тричі стукає у шибку. Він зразу почув чиїсь кроки, потім, відтуливши ковдру, до вікна прихилилась стара Докія. Чигирин здивувався: чого це з хати пробивається світло? Що вони так пізно роблять? Мати якось безнадійно кивнула йому головою і пішла відчиняти двері. На порозі він обняв стару і пошепки запитав:

— Мамо, Марина у вас?

— Ой, у мене, сину, — затіпалась вона в риданні. У мене і вже не в мене...

— Що з нею?! — Одразу жах холодом стиснув серце.

— Докія на це нічого не сказала, а пропустила його до хати, де тьмяне світло тривожно сходилось із темрявою, з якої вибивалось кілька похилих жіночих постатей.

І тут чоловік побачив на двох впритул поставлених ослонах свою Марину. Вона лежала в свіжому темному вбранні, а в її узголів'ї і на схрещених руках горіли воскові свічі.

Якась невидима сила і темрява вдарили Чигирина в груди раз і вдруге. Він похитнувся, застогнав, уперше в житті йому підкосилися ноги, тому і мусив прикласти руки не до очей, а до колін.