Чотири броди - Стельмах Михайло

— Налий мені, рибонько, такої, щоб у животі жаби заквакали. — Випивши, він і денце чарки поцілував. — Де ти її тільки береш? Я лише одного разу в партизанів Сагайдака ось таке зілля коштував.

— Пане старець, — жахнулась Яринка, — не кажіть про партизанів, бо мене одразу почало морозити. Старець стишив голос:

— Не такі вони, голубонько, страшні, як їх малюють фашисти.

— Пане старець, не верзіть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати неподобство, я гукну старшого поліцая Стьопочку, він тут недалеко ходить. І сідайте вже за столик. Що вам подати? Горілки, солонини?

Старий докірливо похитав головою:

— Нерозумна ти єси. І тобі треба думати про спасения душі не тільки перед богом, а й перед тими, хто прийде після гітлерівців. Осягни це душею.

І вперше в Яринки ворухнулась довіра до жебрака. А може, й справді людина він, хоч і має непевний язик і свердла замість очей.

— Чого це дехто роз'їхався, як верша? Бодай йому викрутило язик у писку! Бач, який праведник знайшовся: то він у партизанів горілку п'є, то чогось із поліції мете.

— Старець усюди має даяння, — проткнув колючим поглядом сіро-свинцевих очей жінку і так зціпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. — Чого тобі? Помела бракує?

— Отого помела, що по спині блазнюка і нашіптувача походило б. Коли жебраєш, то жебрай, а язик тримай у кишені, як гаманець. Чи ти, бузувіре, онімечитись хочеш? — Тітка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою і вийшла з корчми.

— Отак ліпше, — буркнув старець. — Яринко, налий іще одненьку закропити душу.

Пересторога тітки Зосі насторожила дівчину, і вона вже рівно відказала:

— Пане старче, ваша душа п'яницею стане.

— Краще п'яницею, аніж зрадником, — образився старець і негадано запитав: — Ти скільки марок платиш за літр?

— Пан старець хоче корчмарем стати? — дивується Ярина, а в душі непокоїться: для чого це випитування?

— То скільки платиш за літр? — довбе, як дятел, старець.

— Тепер п'ятнадцять марок, а восени ціни були меншими.

— Так-так, — щось прикидув на зморшках дідуган, — Налий найкращої скаженівки, бо я сьогодні на радощах волію упитися.

— Які ж у вас радощі?

— Великі! — підняв угору жовтого, як свічка, пальця. — Хіба не знаєш: вчора вдосвіта біля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже сьомий на рахунку однієї людини. Сьомий!

— Однієї? — не повірила Яринка.

Старець чи то здивовано, чи з прихованою підозрою подивився на дівчину.

— Невже ти не чула про партизана Морозенка?

— Не чула ні про морозенків, ні про холоденків і чути про таке не хочу.

— Не похвально. Гляди, повернуться наші, це не проститься. Яринка обурилась:

— Пане старче, не страхайте мене сьогодні, бо я вас можу налякати завтра, — і зирнула на двері.

Вони тихенько-тихенько розчинились і зачинились, І на порозі в клубках зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, він зараз у формі шуцполіцая, тільки на голові в нього не гітлерівка, а бараняча шапка завбільшки з діжницю. Стьопочка мовчки тре задубілі руки і прислухається до мови старця та Ярини.

— Я не страхаю тебе, — тягне свою нитку старець, — а вчу, як декому треба жити на світі, дехто про велике має думати.

— Дехто задоволений і малим: наливати гірку тим, кому вона солодка. Ще одненьку?

— Іще одненьку за перемогу радянських військ. Стьопочка, рвонувши з плеча карабіп, кинувся до старця.

— Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як вона засіпається у шуцманшафті! — Він шарпнув жебрака за бороду, і негадано... вона опинилась у його руці. — 'Цс що за обман і кіно?! — отетерів Стьопочка, витріщив вирла. — Ваші документи, і вообче...

— Мовчать, магула неотесана! — Старець гордо випростався, вихопив з кишені жетона агента таємної поліції, сунув його під ніс розгубленому Стьоночці, швидко пішов до дверей. І тільки тепер отямився поліцай, щось промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руці.

— Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...

"Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личині людській... — здригаючись, Ярина згадала страшний гоголівський образ. — Був ти в чорні години минувшини, не здох і до цього часу — фашистам знадобився".

— Заберіть, пане, свої вещественні докази...

Та розлючений Басаврюк навіть не оглянувся, ногою розчинив двері, а потім так хряснув ними, що в корчмі задеренчали вікна. Стьопочка запаморочливо подивився услід старцеві, далі безнадійно махнув рукою, понюхав бороду, поморщився:

— Ерзац...

— Стьопочко, хто ж це? — дивується і мерзлякувато поводить плечима Ярина.

Поліцай витягнув шию, яку підпирав високий сірий комір шинелі, озирнувся.

— О, це такий всюдисущий сокирник, від якого не тільки мені стає темно в очах. Чого це він з ерзацом бороди крутився біля тебе? Що він має на умі?

— Відки ж я знаю?

Стьопочка, щось прикидаючи собі, кривиться, морщиться, лізе рукою до підкучерявленої потилиці, а потім нажаблюється, гостро дивиться на двері й бурмоче невідомо кому — дверям чи Яринці:

— Налий мені чогось такого. Дівчина з серцем кидає:

— Води?

— Я води не люблю ні в чоботях, ні в животі, — одразу відповідає Стьопочка. — Горілочки налий, холодцю подай, і вообче...

Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горілкою, чарку, тарілку холодцю, хрін і виделку. Стьопочка з усім цим задріботів до столика, що стояв у самому кутку, обернувся спинок" до шинкваса і накинувся на гармонщнну, все думаючи одне: чого тут з'явився бісів Басаврюк і що він мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цій корчомці? Га?

А дівчину охопила тривога: виходить, неспроста вже який раз до неї навідується песиголовець у подобі старця. З якої ж дідько служби? І що пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба, щоб він більше не з'являвся тут, та й самій час кидати цю бісову корчму, що комусь почала мозолити очі!

Ще раз підійшов Стьопочка з порожньою карафкою. Хміль уже рум'янцями поплямився на його обличчі. Вона мовчки налила йому, а він мовчки подякував, підняв угору великого пальця — мовляв, усе в тебе добре, та й, похитуючись, поклешняв до свого стільця. Не горілки, а гноївки б тобі! І знову думки зажружлялн навколо Данила, Мирослави і всієї партизанської рідні, за якою так скучила вона.

За своїми гадками і тривогою не почула, як у корчму ввійшов засніжений, задубілий, обшарпаний чоловік. А коли він наблизився до шинкваса, Ярина пізнала його — це був Ступач. Але як змінилося, зістарилося його обличчя, як впеклися зморшки під очима і устами. Видно, останній час і події не жаліли його. Пізнав і Ступач дівчину, вражено зупинився:

— Яринко, це ти?!

— Це я, пане Ступач.

Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.

— Який я тобі, дівчино, пан? Не кажи мені такого паскудного слова.

— А хіба ви не для панства лишилися тут?

— Лиха година лишила мене: під Яготином в оточення попав. Повік не забуду отого яготинського болота і пекла заодно. Ось тепер і кочуся перекотиполем по світу. А як же ти опинилася туг?

— Теж лиха година заставила.

— Твоя ж подруга Мирослава жива?

— Жива.

Ступач хотів іще щось запитати, але передумав, зітхнув, а в очах проклюнувся голод.

— Шматок хліба знайдеться в тебе?

— Знайдеться.

І треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою І тарілкою підійшов уже добре підпитий Стьопочка.

— З ким ти, Яринко, шепочешся? — І враз від здивування у нього відвисла нижня щелепа. — О-о-о! Кого я тільки бачу і кого вижу! Пан Ступач! Наше вам, і вообче!

З несподіванки Ступач поточився до дверей.

— Стьопочка?! Ти поліцай?

— Пан старший поліцай! — навіть закаблуками вдарив і тихенько захихотів. — Це вас дивує?

— Ні... Не дивує. Я думав — ти вище піднявся, — і гірка зморшка лягла в міжбрів'ї Ступача. Стьопочка згордо посміхнувся:

— А я поволеньки, по східцях: спочатку тут наб'ю руку і в гебітскомісаріат, наб'ю руку там — і вище!

— Отак і до шибениці можна піднятися. Чого-чого, а такого удару Стьопочка не чекав. Він шарпнувся рукою до карабіна, та передумав і почав підбирати слова.

— Виходить, ви й досі з товариша не обернулись па пана? Ваші документи!

— Нащо вони тобі, Стьопочко? І поліцай вибурхнув люттю:

— Я Стьопочка для своїх коханок, а для вас я пан старший поліцай! Аусвайс!

— Нема у мене аусвайса.

— Тоді руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, і во< обче, — і почав не обмацувати, а шарпати кишені Ступача. Яринка не витримала, обурено кинула:

— Нащо тобі, лихоманний, обшукувати його?

— Оце вопрос-питання некомпетентної. Звідки я знаю, хто він тепер: товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сім ешелонів сковирнув з рейок, а поліція встигла зафотографувати тільки його плечі. Оберніться!

Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звірив його з плечима Ступача і залишився невдоволений.

А тим часом відчинилися двері і коло них став засніжений Данило Бондаренко. Він теж був у формі поліцая. Глянула Яринка на Данила, злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумів її, посміхнувся і почав прислухатися до слів Стьопочки.

— Ану, товаришу Ступач, сідайте осьдечки і гарненько розкажігь, як і звідки пригуцали на територію рейху?

— Не скажу.

Стьопочка зверхньо відкопилив губу.

— Скажете! Коли людську душу поставити на коліна, вона все скаже!

Ступач вражено скрикнув:

— Мої слова!

— Тепер вони мої, вашого нічого нема, — і тут Стьопочка побачив Данила, витріщився на нього. — А-а-а...

— Бе! — Бондаренко насмішкувато глянув на поліцая. — Здоров, "вінець природи". Пізнав, може?

"Вінець природи" скривився.

— Пізнати — пізнав, — і мимоволі торішувся рукою до шиї. — Але де ти взявся, як опинився в поліції, і вообче? Говори!

— Це в пана Ступача спитай — він мені допоміг.

У Стьопочки очі полізли на лоба, він з переляку одразу обм'як.

— Пан Ступач допоміг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так і догадувався, що ви в таємному начальстві, як пан Басаврюк, і вообче. Але обов'язок служби заставив перевірити навіть вас. Пробачте, може, чарочку вип'ємо? Ярино, горілки на дві парсуниі Як ви геніально провели свою роль!

І не витримав Ступач, з презирством глянув на поліцая:

— Цить, блазню! Я і до смерті залишусь радянською людиною. Стьопочка спочатку розгубився:

— Радянською? Як це зрозуміти?.. А-а-а! Ану у двері! Побачимо, як на допитах заграє твоя шкура.