Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Так... так... це вiн... вiн та Порох, - зашепотiв вiн, пiд­сту­паючи до Чижика. - Вiн три днi... нi, мабуть, буде з ти­ждень, як водився з Порохом...

- А вже не хто, як не Порох! - обiзвався Чижик до то­ва­риша. - От стара ябеда!!... Не здихаємось нiяк... уївся, та й уївся...

Шавкун одiйшов трохи. Надiя заграла у його хитрих очах.

- Знаєте що? - зашавкотiв вiн. - Може, ще дiло поправи­мо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справдi Порох, - тодi нiчого й казати... Ябедник писав! Хто повiрить ябедниковi?

- А справдi, - загуло кругом. - Треба довiдатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...

- Кому? до кого? - бришка предводитель. - Щоб я їздив? Не буде сього!

- Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-о! - загукали кругом.

- Не поїду... виберiть кого другого... Я нi за що не поїду... Надо мною слiдствiє?!.

- Просимо... просимо!.. просимо!!. - ще дуже загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсiм розвиднiлось, гостi подя­кували хазяїну, попрощалися, порозходились...

Годин через три будинок Польського знову кишiв панством. Сюди зiбралися знову всi, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу i про що та жалоба. Предводи­тельського синка не було: вiн поїхав до чиновника. Неза­баром вернувся з жалобою. Подав Шавкуновi до рук:

- Читайте!

В хатi затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласi, глянув:

- Так, так... i рука Порохова... - сказав наче сам до себе - i став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тiєї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, - як слухав винуватий шко­ляр правдивi вичити про свої вчинки.

Шавкун скiнчив.

- Клевета! ябеда!! - загукали кругом. - Жалiйтесь, Петре Васильовичi це - обида... Хiба можна так виража­тись: "ор­га­низованная шайка", "сонмище крiпосникiв"? Хiба мож­на?..

- I як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гiрко ви­мо­вив...

- Пiдiть же! - каже другий, здвигнувши плечима.

- Это давление администрации... вмешательство в зем­с­кие дела! - гукнув хтось з кутка.

- Та... так... вмiшательство. Нада мiнiстру писать.

- Егеж, еге... Мiнiстру! мiнiстру!.. От лiца всего дворя­н­ства. Ми все вас просiм, Петро Васильович!.. просимо! про­симо!!.

- Харашо... харашо, - од мовляє вiн, од дувшись як iндик.

Шавкун з Чижиком переглянулись, - i iскорки смiху за­блищали у хитрих очах.

- Ось постiйте... не гарячiться так! - каже Шавкун. - Чого нам до того мiнiстра лiзти? Нам треба спершу це дi­ло заби­ти, позбутись його...

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали i змовились, як в один голос, казати чиновниковi про ви­бори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником i прийнявся за дiло... О шостiй годинi сiдали гостi за довгий стiл обiдати. На покутi сидiв чи­новник; по праву руку Польський; по лiву - Кряжов... Здавалося - то сидiло три давнiх приятелi, котрi, не бачи­вшись цiлi довгi роки, на превелику радiсть зустрiлися... За столом на покутi iшла весела розмова, смiхи та жарти... На однiм крилi i на другiм розмова iшла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помiтити, що покут­ня радiсть крайком зачепила й їх... Навiть на захирiлих, су­дових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сидiли у кiнцi столу, навпроти покуття, - видна була якась веселiсть-Ба­га­тий на смачнi страви, розкiшний на дорогi трунки, обiд кiнчався. Моторнi лакеї розносили високi кришталевi чарки з пiнистим шипучим вином. - Перший пiдвiвся чи­но­в­ник, - уставив у лiве око стекольце, пiдняв вгору чарку; по­дякував пановi Польському за добру учту; нагадав, що адмiнiстрацiя вкупi i в "союзе с привилегированным со­сло­вием" повинна "зорко следить" за "революционными эле­ментами", - що обох їх "интересы общие", - що вони повиннi пiддержувать "государственный строй", - бере­гти його од "напора безумных социалистических идей", котрi тепер злочинцi розсiвають всюди... i красна, i вчена була та рiч: гетьманськi панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило пановi Польському здоров'я, а "правилегированному сословию" радило злить його "интересы" з "интересами админи­страции", од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за "общее народное благо"...

Випили за "благо"... Лакеї знову поспiшили понали­вати чарки. Пiдвiвся Польський - i тiльки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого гостя"... Випили й за "дорого­го гостя". Лакеї знов наповнили чарки. Пiдвi­вся Кряжов - i розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пi­шов мiж двох "сосло-вiй"; похвалив адмiнiстрацiю, що вона стереже "интересы имущих классов", що вона пiддержує "экономическое развитие страны" - помагає строїть залi­зницi, помагає заводити "банки", обороняє "отечествен­ную промышленность покровительственною системою", - просто сказати: "создает народное благо"... За таку велику послугу Кряжов прохав випити за адмiнiстрацiю... Чи­новник подякував вiд "легкого сердца" i примовивсь випи­ти за "дворянское сословие".

Обiд скiнчився. Повставали з-за столу; подякували ха­зяїновi - i розтеклися скрiзь по будинку. Гомiн, галас! Однi дивувалися красномовству чиновника, другi пiдхвалюв­али Кряжова, а третiм найбiльше подобалась "скромность" рiчi предводительского сьiнка"...

Тiльки один Шавкун з Чижиком дивувались усiй отiй "комедiї" - i, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за пiвнiч, чиновник став прощатись.. Перед рундуком стояв уже трояк самих кра­щих поштових коней. Невелике чиновниче збiжжя зложен­е було у невеличкий чемодан i положено у ногах поштаря.

Адмiнiстратор сiв; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник - i тiльки курява встала...

- Поїхав! - у один голос сказало кiлька душ.

- Хороший чоловiк!..

- Чудесний... хоч i молодий... А розумний - не кат його взяв!

- Та ще б! Правовiд та не розумний... Ну, звiсно: бла­го­родне дитя...

- А коли б воно нам не нашкодило, - увернув хтось неймовiрний.

- Хто вiн? - оступивсь Кряжов. - Нiколи! Нi зроду-вiку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Вiн у нас у банцi - по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Вiн у мене ось тут си­дить! - Кряжов стулив мiцно кулак i показав поверх голо­ви.

- Ну, коли так, то безпечно! - в один голос зарiшили Шавкун i Чижик.

Горе кажуть, об горе чiпляється.

Вернувся Чiпка з Гетьманського додому з розтрою­дже­ним лихом у серцi. Стрiва його мати, хвалиться: нема Галi дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

- Чим? - пита Чiпка.

- Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любiсiнький, милiсiнький, а привезли - ледве