Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетiв у Геть­манське посередник Кривинський, та прямо у пред-води­тельську канцелярiю, де мала бути управа.

- Пропали ми... мужики наших б'ють! - скрикнув вiн, забув i поздоровкатись.

- Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув зав­жди тихий Шавкун i оторопiв.

- У Пiсках - не то з наших - нi одного дворянина.

- Значить i Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його вiдро холодної води вилив, опустився на своє мiсце, пiдпер рукою голову - затих.

XXVIII

СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розка-лене та на­че огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспiвали вхо­пити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяни­новi. А тут - кидай свою роботу, їдь у гласнi!

Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового бу­динку пана Польського, стояли в три ряди карети, брич­ки, натачанки. Поприїздили не тiльки гласнi. Багато наїхало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все були коза­чi писарi та голови; один Чiпка з Лозою нiколи ще не знали нiякої служби. Мiж гласними-селянами можна бу­ло помi­тити двох крiпацьких старшин: один - з Пiсок, другий - з Рудки.

Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи до­носились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапiйках (дехто привiз разом i поду­шне), розташувались коло будинку, нарiзко од панських карет. Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Од­далеки ко­зацької старшини, сидiв пiд горницями й Чiп­ка, рядом з Ло­зою, недалеко вiд рундука. По праву руку - куче­ри па­нськi, по лiву - "п'явки людськi", як колись Чiп­ка обзивав сiльську старшину. Йому було тепер якось нiя­ково... Кучери позлазили з козел, дехто пiдiйшов до знайо­мих гла­с­них; балакали то про се, то про те, хвали­лися уро­жаями, жалкували, що прийшлося такий гаря­чий час про­гаяти. Чiпка сидiв мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помiтити, що його голову клопо­тали неабиякi думки. Перервав їх Дмитренко своїм зи­чним голосом:

- Гей, ви! - гукав вiн з рундука на гласних: - сюди йдiть!

Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою, як сидiли, так i зосталися.

- А скiльки вас? - питає становий.

- Та скiльки ж? - обiзвався переднiй, волосний писар, ски­нувши очима на купу товаришiв-гласних. - З нашого ста­ну - три, та з вашого п'ять, та двоє - з Свинок... Оце й усi!

- Ага, бач, Никифор Iванович... Здоровi! - кивнув ста­но­вий головою Чiпцi.

- Доброго здоров'я, - одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.

- А що ж це вашi сюди всякої наволочi понасилали? - пи­тає Чiпки становий.

- Якої наволочi? - зиркнув Чiпка та, трохи спустивши голос, додав: - перед богом усi рiвнi...

- То ж перед богом, а тут - перед людьми...

- Та й перед людьми - все одно... Усе-таки смiливiше, як свiй коло тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й ба­лакаєте в холодочку, а тут - печись на сонцi.

- Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в ко­ри­дор.

- Спасибi. Що громадi, те й бабi.

- А ви, капустянi голови! - покинувши Чiпку, поверну­вся становий до козачих гласних. - Це вже ви нам одну ка­пость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тя­ми­те?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. - визвiрився Дми­тре­нко на червонопикого, товстого козачого голову, од ко­тро­го так i несло горiлкою. - Кис би собi у Хайки в ши­нку. Нi, в гласнi преться. Або ти. Ступо? Жiнчиної тiнi бої­ться, до ладу не вмiє слова вимовить, а теж - i собi мiж люди... в гласнi!!.

Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули на станового. Вiн кинув їх та до крi­пакiв:

- А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защем­iла в Чiпчинiм серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, - то окидав вiн ним станового, то пози­рав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.

- Чого вам од нас, добродiю, треба? - запитав Чiпка сердито й зиркнув на Дмитренка. - Хiба ми до вас приї­ха­ли?.. Нас громада прислала... ми громадi служимо...

- Та я про вас нiчого й не кажу, - спустивши вниз го­лос, заговорив становий. - Ви чоловiк торговий: всюди буваєте, людей, свiта бачили - де треба, до ладу й своє слово скаже­те... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх гла­с­них... - П-хуу!.. Та тепер уже не перемiн­иш... Глядiть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласнi мовчали, мов не до них рiч.

- Слухайте, - почав становий: - дивiться на мене... Як кру­тну правого вуса, - клади направо бiлет; а крутну лiвого, - налiво... Глядiть менi!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гла­с­них та й скрився у коридор.

- Бач, який гострий! - обiзвався Ступа. - Мов над дурни­ками... Нi, стiй! А ми так, братця: вiн нам правого вуса, а ми - налiво... Нехай дудика з'їсть!

- Це напасть, та й годi! - каже якийсь писар. - Швидко на­шому братовi за ними нiгде буде мiсця знайти...

- А нашому братовi, - увернув грiзно Чiпка, - треба сте­ре­гти свого брата, а не тiльки про себе думати...

Вiн мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горницi.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стiл, засланий червоним сукном, облямований золотою га­льо­н­кою, з золотими китицями... За столом, на пбкутi, си­дiв предводитель. По праву руку од його Данило Па­влович Кряжов - потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився нi боями, нi походами, а тiльки тим, що, як прикрiпляли до землi пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи своїх далеких родичiв, а разом з ними брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив їх, а його жiнка -