Метаморфози - Публій Овідій Назон

124 Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.

125 Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає

126 Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,

127 Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря,

128 Так і вони, коли в лоні земному засів поступово

129 Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,

130 Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!

131 Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі

132 В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,

133 Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.

134 Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:

135 Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!

136 Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.

137 Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,

138 Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.

139 В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,

140 Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.

141 Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,

142 Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,

143 Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.

144 Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,

145 Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.

146 Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.

147 Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,

148 Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.

149 Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.

150 Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,

151 Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож.

152 Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,

153 Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,

154 Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі

155 Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом

156 Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,

157 Ще одну здобич, — призвідницю першої,— взяв і невдовзі

158 В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

159 Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі

160 Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся

161 Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву

162 Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:

163 Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.

164 Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку

165 Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе,

166 Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,

167 Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)

168 Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»

169 Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —

170 Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.

171 Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась,—

172 Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку

173 Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката

174 Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе,

175 Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.

176 Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років

177 Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика

178 Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»

179 Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,

180 Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі

181 Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,—

182 З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах

183 Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці

184 Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну

185 Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів

186 Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,

187 Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.

188 Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,

189 Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,

190 Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув

191 Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,

192 Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним

193 Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,

194 Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш

195 На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!

196 Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!

197 Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!

198 Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.

199 З вашої ласки до витоків можу річки повертати,

200 Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,

201 В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу,

202 Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.

203 Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.

204 Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу

205 З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,

206 Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.

207 Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю

208 Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця

209 Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.

210 Ви полум'яних биків усмирили і зігнутим плугом

211 Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.

212 З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.

213 Ви