Метаморфози - Публій Овідій Назон

505 Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.

506 Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,

507 Тих попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука

508 Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.

509 Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

510 Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.

511 Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

512 Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,—

513 «Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!»

514 З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

515 Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

516 Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

517 Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

518 Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

519 Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

520 Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

521 Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.

522 Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу,

523 Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

524 Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

525 Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

526 Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.

527 Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

528 Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

529 Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,

530 Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

531 Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала

532 Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

533 «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках

534 Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

535 Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

536 Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

537 Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,

538 Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна.

539 Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

540 Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

541 Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

542 Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу

543 Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,—

544 Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

545 Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

546 Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню

547 Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

548 Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

549 Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

550 Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху,

551 З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

552 Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

553 Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

554 Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

555 Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

556 Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

557 Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

558 Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

559 Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,

560 Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

561 Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

562 Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

563 Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни.

564 Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

565 Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

566 Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

567 Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

568 В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

569 Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

570 Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

571 Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

572 Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

573 Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

574 Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,

575 Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

576 Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

577 Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —

578 Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,

579 Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

580 Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.

581 Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

582 Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

583 І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

584 Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

585 Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

586 Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти.

587 Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

588 Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

589 Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.