Метаморфози - Публій Овідій Назон
591 Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
592 Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
593 Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
594 Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
595 В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
596 Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.
597 Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері,
598 І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
599 Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
600 І силоміць у палати свої перелякану тягне.
601 Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,—
602 Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
603 Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
604 Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
605 Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
606 Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
607 В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
608 Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
609 Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
610 Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —
611 Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
612 Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
613 Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
614 Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
615 І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь
616 Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
617 Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
618 Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
619 Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,
620 Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
621 Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,
622 Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:
623 Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
624 Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
625 Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
626 Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
627 Полагіднішала враз, її гнів, перервавшись, пригаснув.
628 І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
629 Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
630 Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
631 Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,—
632 Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
633 «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»
634 Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
635 Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».
636 Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —
637 Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
638 В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
639 Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
640 «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
641 Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
642 Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
643 Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
644 Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло,
645 Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
646 Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.
647 Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648 «Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа,
649 Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.
650 Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651 Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652 Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653 Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654 Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,—
655 «Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся,
656 Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,—
657 Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658 Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659 Кинула просто в обличчя Тереєві. Їй ще ніколи
660 Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом.
661 Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер
662 Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.
663 То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)
664 Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
665 Плаче й себе називає живою могилою сина.
666 На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
667 Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
668 Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
669 Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
670 Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
671 Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
672 Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,
673 Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає
674 Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.
675 Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти
676 Старість
