Метаморфози - Публій Овідій Назон

419 Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,

420 З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.

421 Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!

422 На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,

423 Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

424 Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,

425 Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.

426 З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,

427 І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),—

428 Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,

429 Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,—

430 Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,

431 Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —

432 Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.

433 Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками

434 Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала

435 Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:

436 Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона

437 В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили.

438 Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий

439 Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.

440 До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:

441 «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді

442 Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,

443 Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком

444 Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море

445 Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,

446 В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

447 Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю

448 Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.

449 Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,

450 Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.

451 Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —

452 Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —

453 Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,

454 Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.

455 Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе

456 Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби

457 Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.

458 Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть

459 Палить. Населення краю того до Венери охоче,

460 Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.

461 Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,

462 Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу

463 Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим

464 Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї

465 Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.

466 Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем роздирає.

467 Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз

468 Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.

469 Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал

470 Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.

471 Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.

472 Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої

473 В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається

474 Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.

475 Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво

476 Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.

477 Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.

478 Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;

479 Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —

480 І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну

481 Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче

482 Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе.

483 Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає

484 Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх

485 Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.

486 Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні

487 Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.

488 Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото

489 Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.

490 Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,

491 Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;

492 Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,

493 В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

494 От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання

495 Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:

496 «Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір,

497 І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,—

498 Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)

499 Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько

500 Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної

501 Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину.

502 Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина

503 (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!»