Метаморфози - Публій Овідій Назон
165 Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166 Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167 Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168 Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169 Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,—
170 «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули,
171 Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
172 Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173 Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174 Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський —
175 Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176 Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем[10] пишаюсь.
177 Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
178 Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179 Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
180 Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
181 Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182 Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183 Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184 То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185 Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186 Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187 Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188 Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,—
189 Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190 «Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями»,—
191 Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192 Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.
193 Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194 Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
195 Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196 Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
197 Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
198 Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
199 Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200 Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
201 Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
202 Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203 Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204 Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205 Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206 «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
207 Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208 Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209 Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210 Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211 Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212 Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213 Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!»
214 Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215 «Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару».
216 «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217 В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.
218 Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219 Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220 Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
221 Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом
222 На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
223 Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224 Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225 В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу,
226 Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227 Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде
228 Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229 Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230 Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231 В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232 Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233 Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234 Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
235 Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236 Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла.
237 Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238 Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
239 Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
240 Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241 До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242 Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243 Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита,
244 Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245 Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись,
246 Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247 Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248
