Метаморфози - Публій Овідій Назон
78 Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;
79 Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.
80 Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці,
81 Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.
82 Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.
83 Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,
84 Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,—
85 По чотирьох боках додала ще чотири змагання
86 Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.
87 Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні —
88 Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли
89 Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.
90 В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну
91 Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула
92 На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.
93 Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий
94 Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала
95 З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько
96 Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім
97 Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.
98 Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра:
99 Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,
100 Наче здригається він од ридань на камінній долівці.
101 Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:
102 Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.
103 Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу
104 Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.
105 Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,
106 Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, боїться
107 Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.
108 Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.
109 Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.
110 Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира
111 Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,
112 Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріона,
113 Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями,
114 Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією.
115 Далі, Нептуне, — й тебе, як Еолову діву здобув ти
116 В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком
117 Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду.
118 Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви
119 Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса
120 Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта:
121 Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну
122 Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же
123 То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;
124 То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву Іссу.
125 Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126 Далі — й Сатурн — жеребець, Хірона двотілого батько.
127 Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини
128 Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.
129 Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130 В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131 Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
132 Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133 Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134 Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135 Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136 Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже
137 Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,—
138 Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».
139 А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140 Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
141 Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142 Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143 Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті.
144 Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145 Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння — тканину.
146 Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147 Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148 Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149 Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.
150 Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151 Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152 Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153 Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154 Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми,
155 Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156 Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157 Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158 Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159 Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160 Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161 Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162 Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».
163 Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164 Ладан кладуть у священний вогонь і
