Метаморфози - Публій Овідій Назон
498 Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря
499 В край Ортігійський прийшла, — колись у доґіднішу пору
500 Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже
501 І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно
502 Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,
503 Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.
504 Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,
505 Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.
506 Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,
507 Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,
508 Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина».
509 Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,
510 Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого
511 Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний
512 На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,
513 Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.
514 «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні
515 Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш
516 Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,
517 Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.
518 От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше
519 Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —
520 Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,
521 Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,—
522 Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?»
523 Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас —
524 Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати
525 Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов'ю
526 Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,
527 Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,
528 Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,
529 Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти
530 Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна,
531 Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами
532 Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки».
533 Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.
534 Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва
535 Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,
536 Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,
537 Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки
538 І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,
539 Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила
540 Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою
541 Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,—
542 Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.
543 Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха
544 Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила
545 Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.
546 Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,
547 Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,
548 Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила.
549 В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —
550 Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
551 Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару
552 Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,
553 Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?
554 Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала
555 Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени?
556 Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,
557 Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,
558 Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,
559 Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло
560 (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.
561 Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,
562 Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —
563 Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.
564 А посередник між братом своїм і сумною сестрою,
565 Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:
566 Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна
567 З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.
568 Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.
569 Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,
570 Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно
571 В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.
572 Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:
573 «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»
574 Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
575 Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
576 Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.
577 «Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахайї,
578 Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
579 Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
580 Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
581 (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
582 Личком своїм не гордилась, однак, хоч його
