Метаморфози - Публій Овідій Назон

583 Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,

584 Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

585 От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.

586 Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.

587 Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому

588 Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик

589 Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.

590 Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі

591 Схили його берегів огорнули природною тінню.

592 От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.

593 Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,

594 Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю

595 Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю,

596 Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.

597 Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.

598 Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.

599 «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,—

600 Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло.

601 Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився

602 На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:

603 Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.

604 Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною.

605 Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,

606 Так от шуліка — хижак на тремтливу голубку спадає.

607 Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,

608 Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда…

609 Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.

610 Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні

611 Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.

612 Через долини, поля, через гори, лісами порослі,

613 Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.

614 Сонце в спину світило мені, отже, перед собою

615 Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?

616 Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих

617 Мов буревій, лопотів — забавлявся моїми стьожками.

618 Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога,

619 Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,

620 Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»

621 Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу

622 Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,

623 Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,

624 Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,

625 Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!»

626 Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка

627 Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний

628 Виє, або як той заєць — русак під кущем, коли бачить

629 Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

630 Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,

631 Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.

632 Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:

633 Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.

634 Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки

635 Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,

636 Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,

637 Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає

638 Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.

639 Делія землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери,

640 Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця

641 Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».

642 Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних

643 До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,

644 Вже між землею і небом летить, а тоді завертає

645 Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,

646 До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати

647 На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.

648 Ось над Європою вже, над полями азійського краю

649 Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.

650 Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.

651 Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.

652 «Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий,—

653 Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,

654 Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром — умію.

655 Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,

656 Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».

657 Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати

658 Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі

659 Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера

660 В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський

661 Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».

662 Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.

663 Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням

664 Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі

665 Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,

666 Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,

667 От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання

668 Станем і ми й попрямуєм