Відлуння золотого віку - Солон

   Світобудова уся стане нічим у свій час.

* * *

[R 418]

Де є споруда така, яку б вікова не здолала

   Давність, яку б не поверг непереборний час?

Хоч до зірок сягни, на гори громадячи гори[18],

   Хоч і майстерно рівняй горді верхи пірамід.

Розуму смерть не йме[19], захищеного звідусюди;

   Пісня, тільки вона, перетриває віки.

Про помірковане життя

І

[R 407]

«Дружби царів уникай»[20], — але того ще замало:

   То — неабияка ціль, друга, однак, іще є:

Дружби з тими, де блиск, де міри немає, цурайся,

   І видатного всього, що на показ, уникай!

І недосяжних вельмож, як і ймен у повені слави,

   Й тих, де пороги стрімкі, знатністю гордих домів, —

Що є снаги, уникай; вітрило згорни[21] — і хай човен

   Тихо провадить тебе попри самі береги.

Доля твоя хай рівниною йде, із рівними знайся:

[10]   Вище будівлю зведеш — важче й падати їй.

З чимось великим мале[22] не вельми легко єднати:

   Тисне — надто низьке; падає — надто стрімке.

II

[R 408]

«Жий, загалом цураючись дружби», — так-ото краще,

   Ніж: «Уникай одного: з володарями дружить».

Доказом — доля моя: високий друг мене скривдив

   І відвернувся низький. Тож і юрби уникай[23]:

Всяк із громади друзів близьких — од тріску самого,

   Хоч і стояв іще дім, кинувся геть за поріг.

От і цурайся лише владарів! Май же розум для себе

   Жити, допоки живеш, бо ж і для себе — вмирать.

Про добро скромного життя

[R 433]

Є в мене клаптик землі й прибутку чесного крихта,

   Спокою, дякувать їм, маю по вінця зате.

Миром душа дорожить; чужі їй страхи і тривоги.

   Лінощі, схильні до зла, не каламутять її.

Інших — труди бойові[24], крісла хай кличуть курульні

   Й солод порожніх утіх, що в багатьох на умі.

Частка простолюду я (ні посад, ані почестей), так-от

   Жити б і, поки життя, часом своїм володіть[25].

До батьківщини про себе

[R 409]

Кордубо[26], розжалобись, розпусти в печалі волосся.

   Праху моєму сльозу, дар поминальний, пошли.

Кордубо, плач над своїм співцем, далека од нього,

   Кордубо, в більшім жалю ти не бувала іще,

Ні коли в світі зітнулись нараз потуги ворожі, —

   І прокотивсь по тобі вал нищівної війни;

Як поміж двох ти напастей була, від обох загибала:

   Ворогом Цезар тобі, ворогом був і Помпей.

Ні коли ніч лиш одна, що останньою стала для тебе,

[10]   Триста смертей принесла, ні коли стіни твої

Із Лузитанії[27] найманець брав і довгого списа

   Вбив, розігнавши його, в брами твої вікові, —

Славу, оздобу твою, прибивають нині до скелі[28],

   Гордість давню твою, — Кордубо, розжалобись!

Добре, що дальнім тебе Океаном омила природа:

   Може, не так той мій біль буде діймати тебе.

[До Корсики]

[R 236]

I

Корсико[29], де в давнину поселенець осів із Фокеї,

   Корсико, ймення твоє, батьківське, Кірнос було,

Корсико, ширша од Ільви ти, од Сардінії — вужча,

   Корсико, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх.

Корсико, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє,

   Щойно у небі твоїм дикий ощириться Пес.

Ласку вигнанцям яви, адже вони — то померлі;

   Хай тут легкою земля буде й для праху живих.

II

Корсика, оком окинь, — обривисті скелі довкола,

   Скелі — й пустеля одна; глянути — жахно стає.

Ні тут плодів восени, ні тобі колоска тут уліті,

   Ні з сивим інеєм тут — щедрих Паллади дарів[30].

Жодним пагінцем не забринить весна дощедайна,

   Ні стебелинки на цій, богом забутій, землі.

Хліба, ковточка води, вогню для померлих немає.

   Тут — лиш вигнанець, а з ним — тільки вигнання його.

До найкращого приятеля

[R 405]

Кріспе[31], моя ти снаго, мій спокою після утоми!

   Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе,

Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні,

   Вихопив з бурі й мене: руку подав рятівну.

Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний,

   Нині — й прихист моїй, враженій горем, душі.

Вірність — солодка твоя, м'яка — найсуворіша мужність,

   Медом Кекропа[32] твої скроплені, Кріспе, уста.

Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда,

[10]   Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти!

Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа.

   Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй[33].

Про смерть Катона

[R 398]

Вдаривши раз, Катон[34] не зумів себе доконати:

   Рану нанісши таку, мабуть, ослабла рука.

Пальцями вглиб сягнув, щоб дух великого мужа

   Вільно міг вийти з грудей, — ширшу дорогу проклав.

Доля відстрочку дала, щоб ми зрозуміли, наскільки

   Дужча Катона рука, аніж залізо саме.

Про дзвін у вухах

[R 452]

Що ж ти цілісіньку ніч, гомінке, видзвонюєш, вухо[35]?

   Чи ж у ту пору глуху хтось пам’ятав би мене?

«Хто б то, дивуєшся, був? Цілу ніч дзвенить, не вгаває

   Вухо — це ж Делія щось, Делія шепче тобі».

Справді, це Делія мову веде! Легеньке дихáння

   Прихисту в мене шука — так солоденько бринить.

Так ото тишу нічну, її глибінь потаємну,

   Делія любить не раз поколихнути слівцем.

Так-от, узявши в обійми, бува, — круг шиї руками —

[10]   Шепче до вуха слова — щоб од душі й до душі.

Я упізнав: це ж Делії голос навідавсь до мене,

   Це ж її мова дзвінка в вусі моєму дзвенить.

Не замовкайте, молю, бриніть мені солодко, вуха!

   Мовив — і, як на біду, тут же замовкнули ви.

Про ревнивицю

[R 453]

Так мене ти стережи, Косконіє, щоб ані надто

   Вільна прив'язь, ані — надто туга не була:

Вільною буде — втечу, а надто тугу — обірву я,

   Милою будь[36] — ні того, ані того не зроблю.

Петроній[37]

«Вдень — я очима тебе…»[38]

[R 702]

Вдень — я очима тебе, вночі — душею шукаю,

   Поки незрушно моє втомлене тіло лежить.

От і приснилось: ми разом були, але сон — то