Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Щойно в нас запанує нова атмосфера для того, щоб діяти, замість тієї, що стримує та заперечує, мозок кожного буде зайнятий, і буде маса претендентів на увагу, точний характер якої буде неможливо визначити наперед [Кейнс 1972 (1929): 99].
Чудовий аналіз програм зайнятості «Новий курс» див. у публікації Джона Генрі (http://neweconomicperspectives.blogspot.com/2012/01/federally-funded-jobs-program-lessons.html#more).
8.4. Програма ГЗ / РОІ та реальний світовий досвід
У світі впроваджувалося багато програм зі створення робочих місць; деякі з них мали вужчий, а інші — ширший фокус. Уряд США під час реалізації політики «Нового курсу» (30-ті роки ХХ століття) започаткував кілька помірковано інклюзивних програм, таких як Громадянський корпус охорони довкілля та Адміністрація будівельних робіт для національного розвитку. У Швеції уряд утілював у життя широкі програми зайнятості, які гарантували доступ до робочих місць [Ginsburg 1983]. З часів Другої світової війни й аж до 70-х років багато країн, зокрема й Австралія, підтримували свої економіки в стані, близькому до повної зайнятості (офіційний рівень безробіття321 був нижче 2 %). Вони досягали цього, поєднуючи високий сукупний попит та пряме створення робочих місць, що мало незначний рівень координації. (Часто існував неформальний «роботодавець останньої інстанції» — наприклад, національна залізниця чи армія, які могли винаймати майже всіх охочих). Як стверджували Мітчелл і Мейскен, державне зобов’язання підтримувати повну зайнятість стимулювало уряд до політики, яка створювала робочі місця навіть без впровадження всеосяжної універсальної програми ГЗ / РОІ [Mitchell and Muysken 2008].
Упродовж Великої депресії 30-х років Сполучені Штати, як і багато інших країн, схвалили кілька програм зі створення робочих місць. «Новий курс» не був частиною універсальної програми ГЗ / РОІ, але мав величезні масштаби й довгострокові результати — такі як громадські будівлі, дамби, автомагістралі, національні парки та туристичні маршрути, що й досі служать американцям. Наприклад, працівники з Адміністрації громадських робіт
узяли на себе завдання, що почали трансформацію фізичного обличчя Америки. Вони побудували дороги і школи, мости і дамби. Виставковий павільйон «Палац корів»322 у Сан-Франциско, аеропорт Ла-Гвардія в Нью-Йорку, Національний аеропорт (тепер ім. Рейґана) у Вашингтоні, «Тімберлайн-лодж» в Ореґоні, міст Аутер-Драйв на вулиці Лейк-Шор-Драйв у Чикаго, набережну Рівер-Вок у Сан-Антоніо... Працівники цієї програми шили одяг, набивали матраци та ремонтували іграшки; подавали гарячі обіди школярам, надавали допомогу хворим; доставляли бібліотечні книги до віддалених селищ верхи на конях; рятували жертв повеней; малювали гігантські мурали на стінах лікарень, середніх шкіл, приміщень судів та мерій; показували вистави та грали музику перед охочою публікою; а ще писали інструкції для сорока восьми штатів, які понині залишаються зразком для наслідування. А коли над Сполученими Штатами почали нависати хмари світової війни, саме працівники Адміністрації громадських робіт модернізували армію та повітряні бази, масово йдучи навчатися, щоб задовольнити військові потреби держави [Taylor 2008].
Програми зі створення робочих місць «Новий курс» працевлаштували 13 млн осіб. Адміністрація громадських робіт була найбільшою програмою, яка працевлаштувала 8,5 млн і тривала вісім років; на неї витратили близько 10,5 млрд доларів США [Taylor 2008: 3]. Програма починала діяти в країні з фактично зруйнованою економікою і в багатьох важливих аспектах не лише допомогла відродити її, а й вивела у ХХ століття. Адміністрація громадських робіт звела 1046 тис. км доріг, 78 тис. мостів, 125 тис. громадських та військових будівель, 1027 км злітно-посадкових смуг; нагодувала дітей 900 млн гарячих обідів, підтримувала діяльність 1500 дитсадків, давала концерти перед 150 млн глядачів і створила 475 тис. витворів мистецтва. Програма трансформувала та модернізувала Америку [Taylor 2008: 523–524].
Дімітріс Пападімітріу підсумував інформацію про кількість реальних випадків прямого створення урядом робочих місць у всьому світі, деякі з них — у країнах, що розвиваються:
Історія урядових програм із прямого створення робочих місць у секторі надання суспільних послуг має довготривалі позитивні результати. Упродовж минулого століття Сполучені Штати, Швеція, Індія, ПАР, Аргентина, Ефіопія, Південна Корея, Перу, Бангладеш, Гана, Камбоджа, Чилі та інші країни періодично бралися до політики, яка робила їх «роботодавцями останньої інстанції» (термін 1960-х років, який належить Гайману Мінськи), коли попит у приватному секторі був недостатній. Наприклад, Південна Корея в часи обвалу 1997–1998 років запровадила Генеральний план подолання безробіття, на який пішло 10 % державних витрат. Ця програма працевлаштовувала на державні проекти, як-от вирощування лісів, будівництво невеликих громадських будівель, ремонти комунальних служб, роботи з очищення довкілля, комплектування штату громадських центрів і центрів покращення культурно-побутових умов, а також проекти, пов’язані з інформацією / технологіями і призначені для молоді, що зналася на комп’ютерах. Унаслідок цього економіку країни не лише було відновлено після кризи, а навіть почалося процвітання (http://www.latimes.com/news/opinion/la-oe-papadimitriou-job-creation-20120105,0,607208.story?track=rss&mid=56).
Звернімося до нещодавніх прикладів Аргентини та Індії.
Через економічну кризу, яка настала з крахом її монетарного режиму, що підтримував валютний коридор, Аргентина започаткувала програму «План Хефес і Хефас»323. Вона гарантувала робоче місце для голів домогосподарств серед бідних та нужденних [Tcherneva and Ray 2005]. Було успішно створено 2 млн нових робочих місць, які не лише забезпечили працевлаштування й дохід для незаможних сімей, а й послуги та безкоштовні товари для бідних громад. Не так давно, у 2005 році, Індія ухвалила Закон про державні гарантії зайнятості в сільській місцевості, який зобов’язує уряд працевлаштовувати в проекті громадських робіт кожного дорослого, який проживає в сільській місцевості. Робоче місце має стати доступним упродовж 15 днів із моменту реєстрації й забезпечувати зайнятість на мінімум 100 днів на рік [Hirway 2006]. Ці програми свідчать про доволі недвозначне визнання того, що уряд може і повинен діяти як роботодавець останньої інстанції. І справді, індійська програма — частина загальної ідеї дотримання прав людини: права на оплачувану зайнятість.
Ці приклади дають нам змогу перейти від теорії до реальної практики. Критики програм із прямого створення робочих місць зіткнулися з фактами, які засвідчили марність багатьох їхніх побоювань. Створення робочих місць, навіть у масових масштабах і за складних умов, може бути успішним. Учасники радо сприймали шанс отримати роботу, розглядаючи програму як розширення можливостей. Як показує практика «Хефес», програму можна запроваджувати демократично, підвищуючи участь громади у політичних процесах, і практично не допускаючи проявів корупції та бюрократизму. Можна започаткувати корисні проекти. Навіть із масштабною програмою, яка працевлаштувала 5 % населення, громади мали змогу знайти корисну роботу для учасників. «Хефес» скоротила соціальну напругу, а також забезпечила попит на продукцію приватного сектору.
Чи могла б подібна до «Хефес» програма працювати в іншій країні? Принаймні ми можемо повчитися з її успіхів та невдач. Як сказав мені один з її аргентинських організаторів: «На це питання можуть відповісти лише люди, які бідують, які страждають від голоду. Якщо спрямуєте свою політику на цих людей — не помилитеся. Цей уряд зробив добру справу; він сягнув кореня проблеми... Він не дивився на верхівку, а пішов просто до низів» [Tcherneva and Ray 2005].
У певному розумінні програма ГЗ / РОІ справді спрямована на «низи»: вона «наймає тих, хто походить з низів», пропонуючи роботу тим, хто лишився за бортом. Зарплата та соціальний пакет у програмі — найменші в економіці і встановлюють
