Чорнильна кров - Корнелія Функе

— Авжеж! — Беллин голос звучав трохи ображено. — Напевно, там у тебе та бридка куниця? — Вона кинула недовірливий погляд на наплічник Вогнерукого. — І не думай випускати його звідти!

— Звісно, ні, — запевнив Вогнерукий і подивився на Фарида, неначе радив не згадувати про другу куницю, що спить у його наплічнику.

Стара в довгій, грубо тканій сукні мовчки дріботіла темною критою галереєю.

— Добре, що ти прийшов манівцями, — тихо сказала вона, супроводжуючи гостей повз зачинені двері. — Боюся, Змієголов уже й тут має вуха. Та, на щастя, шпигунам він платить не так вже й багато, щоб вони працювали ще й у примурку, в якому лікуються заразні хворі. Сподіваюся, ти дав їм достатньо листя?

— Авжеж! — Вогнерукий кивнув, і Меґі помітила, як він ніяково обернувся й запхав до рота листочок.

Лише коли вони проходили повз кволі постаті, що сиділи на сонці у дворі, Меґі зрозуміла, куди їх привів Вогнерукий. У притулок. Фарид перелякано затулив рота рукою, коли їм назустріч вийшов стариган, такий блідий, немов смерть.

— Не вдавай, немов ось-ось упадеш замертво! — прошепотів Вогнерукий. — Про твої пальці тут подбають найліпше. До того ж тут ми у відносній безпеці, чого не скажеш про інші місцини по цей бік хащі.

— Так, бо якщо Змієголов чого й боїться, — додала Белла, — то це смерті й хвороб, що до неї призводять. Усе одно якомога менше з'являйтесь на очі хворим чи санітарам. Якщо я чого і навчилася у житті, то лише того, що довіряти не можна нікому. За винятком Болотяника, звісно!

— А мені, Белло? — запитав Вогнерукий.

— А тобі й поготів! Шкода, що твоє обличчя таке впізнаване, — прошепотіла вона Вогнерукому. — Інакше ти міг би влаштувати для хворих виставу. Немає ліпших ліків, аніж краплі радості.

Вона постукала у двері і, кивнувши, відійшла вбік.

Приміщення за дверима було темне: єдине вікно щезло за стосами книжок. Мо тут би сподобалось. Він любив, коли книжки виглядали так, немов їх щойно хтось відклав убік. На абсолютну противагу Елінор, він вважав, що немає нічого страшного, якщо вони лежать розгорнутими, чекаючи на наступного читача. Болотяник, здається, був тієї ж думки. Його важко було відшукати серед стосів — невисокого короткозорого чоловіка з кремезними руками. Меґі він нагадав крота, от лиш волосся мав сиве.

— Ну, що я казав? — Поспішаючи назустріч Вогнерукому, Болотяних скинув дві книжки зі стосу. — Він повернувся, а вона не вірила. Схоже, білі жінки повертають до життя щораз більше покійників!

Чоловіки обійнялися, тоді Болотяник відійшов на крок назад і як слід оглянув Вогнерукого. Цирульник був літнім чоловіком, старішим за Феноліо, та його очі видавались такими молодими, як у Фарида.

— Виглядаєш, наче в тебе все гаразд, — відзначив старий задоволено. — От лиш нога. Що з нею? На млині зачепило? Вчора вони забрали одну з моїх цілительок до замку, щоб вона подбала про двох чоловіків, яких уразило вогнем. Їй повідали дивну історію про засідку й рогату куницю, що плювала вогнем…

У замку? Меґі мимоволі підійшла до цирульника.

— А чи не бачила вона полонених? — перервала вона. — Певно, їх саме доставили туди, шпільманів, чоловіків і жінок… Мій тато й моя мама там.

Болотяник поглянув на неї зі співчуттям.

— То це ти — та сама дівчинка, про яку розповідали Принцові люди? Твій батько…

— Чоловік, якого вони вважають Сойкою, — закінчив Вогнерукий. — Ти не знаєш, як у нього та в інших полонених справи?

Не встиг Болотяник відповісти, як якесь дівча просунуло голову у двері. На Меґі погляд затримався так довго, що Болотяник зрештою відкашлявся.

— Що сталося, Карло? — запитав він.

Дівчинка нервово кусала бліді губи.

— Попросили запитати, чи ми ще маємо очанку, — сказала вона боязко.

— Звісно. Ходи до Белли, вона тобі трохи дасть, але тепер залиш нас самих.

Дівчинка зникла, поспіхом кивнувши, утім залишила двері відчиненими. Зітхаючи, Болотяник замкнув двері на засув.

— А, так, полонені Цирульник, відповідальний за в'язницю, дбає про них. Він страшний халтурник, але хто ж там нагорі витримає? Замість лікувати він вивчає побиття й інші тілесні покарання. До твого батька вони його, на щастя, не допускають, а цирульник, котрий дбає про Змієголова, не бруднить руки об полоненого, отже, щодня моя найліпша цілителька ходить до замку доглядати його.

— Як справи у мого батька? — Меґі намагалась не здаватися маленькою дівчинкою, яка ледь стримує сльози, та їй не дуже вдалося.

— У нього тяжка рана, та гадаю, ти знаєш.

Меґі кивнула. Ну, ось, знову з'явилися сльози, течуть і течуть, наче хочуть їй із серця змити все: лихо, журбу, страх… Фарид обійняв її за плечі, утім ще більше нагадав про Мо: про всі ті роки, коли тато захищав і оберігав її. А тепер, коли йому зле, її нема поруч.

— Він втратив багато крові, проте почувається набагато краще, аніж ми про те сповіщаємо Змієголова. — По Болотянику відчувалося, що він часто мусив розмовляти з людьми, котрі хвилювалися за когось, кого любили. — Моя цілителька порадила йому не показувати, щоб ми виграли час. Отже, наразі не хвилюйся.

На серці в Меґі стало легко, так легко.

«Все буде добре! — сказало щось усередині неї, вперше відтоді, як Вогнерукий приніс їй записку від Рези. — Все буде добре».

Вона засоромлено стерла сльози з обличчя.

— Зброя, якою було поранено твого батька, — щось жахливе. Сподіваюсь, це не диявольський винахід, над яким таємно працюють ковалі Змієголова!

— Ні, ця зброя походить із іншого місця.

«Звідти нічого хорошого не приходить», — виказувало обличчя Вогнерукого, та Меґі не хотіла думати про те, що може накоїти у цьому світі рушниця. Думками вона була поруч із Мо.

— Моєму татові, — сказала вона Болотянику, — дуже сподобалась би ця кімната. Він любить книжки, а ваші таки чудові. Правда, він сказав би, що деякі потребують нової оправи і що ця, отам, не довго проживе, якщо ви не вживете заходів проти жуків, які її гризуть.

Болотяник узяв у руки книжку, на яку показала Меґі, й провів рукою по сторінках, так само, як і Мо.

— Сойка любить книжки? — запитав він. — Незвично для розбійника.

— Він не розбійник, — сказала Меґі. — Він лікар, як і ви, лиш не людей лікує, а книжки.

— Справді? Отже, таки правда, що Змієголов не того впіймав? Видно, не він убив Каприкорна?

— О, ні, це якраз правда. — Вогнерукий виглянув із вікна, немов перед ним був святковий Каприкорнів майдан. — І все, що йому для цього було потрібно, його голос. Тобі варто почути, як він або його донька читає. Повір