Чорнильна кров - Корнелія Функе

— Що поясниш?

— Ну, що, на жаль, він має залишити тебе тут. Бо ти тепер належиш мені, а я залишаюся з Вогнеруким.

Дівчина засміялась і зніяковіло поклала голову Фаридові на плече.

— Про це Мо не захоче навіть чути.

— Ну то й що? Скажи йому, що дівчата у твоєму віці тут виходять заміж.

Вона ще раз засміялась, а тоді враз посерйознішала.

— Можливо, й Мо залишиться, — сказала вона тихо. — Можливо, ми всі залишимось… Реза й Феноліо. Елінор і Даріуса ми потім також заберемо. І заживемо щасливо до кінця наших днів. Вони не мають права повісити Мо, Фариде! Ми його врятуємо? І мою матір, і решту. В оповідках так завжди: кояться жахливі речі, але все закінчується добре. А це і є оповідка.

— Безперечно! — мовив Фарид, хоча він, хоч убий, не міг уявити щасливого кінця.

Врешті Меґі заснула поруч із ним. А хлопець сидів і охороняв її і Вогнерукого. Цілу ніч. Найліпшу з усіх ночей.

Непомильні слова

Не може жити зло в такому храмі!

Як має зло такий чудовий сховок,

То де ж тоді живе добро?

Вільям Шекспір. Буря[7]

Конюх дурень: минула ціла вічність, поки він осідлав коня.

«Такого, як оцей, я б ніколи не вигадав! — подумав Феноліо. — Пощастило, що я в доброму гуморі».

О, так, він був у найкращому гуморі. Вже годинами він тихенько насвистував. Він упорався! Слова лились на папір, неначе тільки того й чекали. Він нарешті виловив їх із моря літер. Непомильні. Воістину непомильні. Тепер оповідка триватиме, і все буде гаразд. Він усе-таки чарівник, чарівник слова найвищого ґатунку. Решта не варті і його нігтя, ну, хіба хто не в цьому світі. Якби ж цей дурний робітник хоч трохи поквапився. Зрештою, давно пора було прибути до Роксани, а то виїде без листа. Як тоді Меґі отримає його? До речі, молодий шибайголова, якого він послав дівчинці услід, досі не виявляв ознак життя. Певно, заблукав у непрохідній хащі, шмаркач…

Феноліо намацував листа під накидкою. Добре хоч слова легкі, як пір'їнка, навіть найважливіші.

Роксана без зусиль передасть Меґі смертний вирок для Змієголова. І ще гарантовану перемогу для Козимо. Якщо він тільки не вирушить до того, як Меґі отримає записку!

Козимо згорав від нетерпіння, він прагнув дочекатися того дня, коли поведе солдатів на другий бік хащі.

«Бо хоче зрозуміти, хто він такий! — шепотів тихий голос у голові Феноліо (чи він сидів у його серці?). — Він порожній, як коробка без вмісту, твій чудовий янгол помсти. Кілька позичених спогадів, кілька кам'яних зліпків — це все, що має бідолашний леґінь. І твої оповідки про його героїчні подвиги, відлуння яких він так безпорадно шукає у своєму порожньому серці. А ти власне міг би спробувати повернути справжнього Козимо, просто з царства смерті, але на це ти не зважився!»

Цить! Феноліо невдоволено похитав головою. Чому ці обтяжливі думки виринають знову й знову? Хай-но лиш Козимо посяде трон Змієголова. Тоді він матиме власні спогади й щодня отримуватиме нові. І порожнеча відійде.

Ну нарешті. Коня осідлали. Усміхаючись, конюх допоміг йому сісти в сідло. Що за дурень! Феноліо знав, що верхи на коні він не справляв враження. Ну то й що? Ці коні — страшна худоба, надто сильні, як на нього. Утім, поет, що мешкає в князівському замку, не ходитиме пішки, як селянин. До того ж так він швидше пересуватиметься, звісно, якщо худоба рухатиметься в тому ж напрямку, що й він.

Копита цокотіли бруківкою вздовж діжок зі смолою та залізних списів, які Козимо наказав поставити правцем на мури. У замку вночі лунав передзвін ковальських молотків, а в дерев'яних засіках уздовж муру спали солдати, щільно притискаючись один до одного, як личинки в мурашнику. Він створив войовничого янгола, та чи не завжди янголи войовничі?

«Так-так, отже, на вигадуванні мирних персонажів я просто не розуміюся! — подумав Феноліо, риссю проїжджаючи через двір. — Моїх добрих персонажів переслідує нещастя, як Вогнерукого, або ж вони йдуть у розбійники, як Чорний Принц. Чи міг би я вигадати когось, як Мортимер? Очевидно, ні».

Коли Феноліо під’їхав до зовнішньої брами, та розчинилась, і він на мить припустив, що охоронці нарешті засвідчать повагу до придворного поета, але з того, як низько вони опускали голови, старий зрозумів, що це його не стосувалося.

Козимо виїхав назустріч крізь широко розчинену браму на білому коні, такому білому, що аж видавався несправжнім. У темряві Козимо виглядав іще вродливіше, аніж удень, та чи Не притаманно це всім янголам? Сім солдатів слідувало за ним, більше він і не брав з собою на нічні виїзди. Ні, таки збоку їхав хтось іще: Бріана в одній із суконь, подарованій Козимо. Він засипав дівчину подарунками, а дружині і синові не дозволяв покидати замок. Утім, Бріана не справляла враження щасливої. І не дивно. Хто б радів, коли коханий збирається на війну?

Козимо ж виглядав безтурботним, немов майбутнє принесе самі гаразди. Щоночі він виїжджав верхи (здавалося, йому й не треба спати) і скакав так хутко, що мало який охоронець устигав за ним. Князь поводився як людина, котрій розповіли, що смерть його все одно не втримає. Яка різниця, що він не пам'ятав ані смерті, ані свого життя? День і ніч Бальбулюс оздоблював найліпшими малюнками тексти про втрачене життя. Понад десяток авторів постачали йому рукописні сторінки.

— Заходити до бібліотеки чоловік не хоче! — гірко мовила Віоланта, коли Феноліо востаннє бачив її. — Проте заповнює всі полиці книжками про самого себе.

Слів, з яких Феноліо і Меґі створили князя, Козимо було недостатньо. Їх було просто замало. А все, що він про себе чув, здавалося, належало комусь іншому. Може, тому він і закохався в доньку Вогнерукого: вона не належала чоловікові, яким він нібито був до смерті. Феноліо мусив постійно складати нові пристрасні любовні пісні для Бріани. Здебільшого він крав їх у інших поетів. Старий добре запам'ятовував віршовані рядки, а Меґі не було, щоб упіймати його на цих крадіжках. Бріані щоразу на очі накочувалися сльози, коли шпільмани, знову бажані гості в замку, виконували чергову пісню.

— Феноліо! — Козимо стишив свого коня, а Феноліо схилив голову так природно, як схиляв лише перед молодим князем. — Ви куди, поете? Все готово до військового виступу! — Князь видавався таким самим невгамовним, як і його кінь, що пританцьовував на всі боки і загрожував передати коневі Феноліо свій неспокій. — Чи ви надасте перевагу тому, щоб залишитися