Чорнильна кров - Корнелія Функе
Я б і сам з радістю приніс цей текст, але мушу подбати про Козимо. Бережи себе, передай від мене вітання таткові, коли знову його побачиш (сподіваюся, це станеться скоро), і хлопцю, який готовий землю під твоїми ногами цілувати. І перекажи Вогнерукому, навіть якщо він і не захоче цього слухати, що його жінка занадто гарна для нього. Обнімаю, Феноліо
Р. S.: Твій татко ще живий. Може, то подіяв текст, який ти взяла в мене до лісу? В такому разі, можливо, він подіяв тільки через те, що я зробив Мо одним зі своїх гербів. То ж бо в усій цій історії про Сойку є і щось добре, еге ж?»
Ех, Феноліо. Ти майстер перекручувати все на свою користь.
У вікно подув вітерець і зашарудів аркушами пергаменту, так наче історія втрачала терпіння, наче хотіла почути новий текст.
— Гаразд, я починаю, — прошепотіла Меґі.
Вона не часто чула, як читає тато, але вона добре пригадувала, як Мо змушував кожне слово звучати правильно, кожне-кожнісіньке… В кімнаті було тихо. Здавалося, весь Чорнильний світ, кожна фея, кожне дерево чекали на її голос.
«Вже багато ночей, — почала Меґі, — Змієголов не міг знайти спокою. Його дружина спала глибоким міцним сном. П'ята, молодша за його трьох старших дочок. Її живіт заокруглений під покривалом, вагітний його дитиною. Цього разу мусив народитися хлопчик, двох дочок вона вже йому народила. Якщо і цього разу дитина виявиться дівчинкою, він прожене жінку, як прогнав трьох дружин. Він відішле її назад до батька або в самотній замок у горах.
Чому вона попри страх перед ним може спати, а він весь час ходить туди-сюди в розкішній залі, мов старий цирковий ведмідь у клітці?
Тому що великий страх приходив лише до нього. Страх перед смертю.
Смерть чекала ззовні за вікнами, за які він заплатив своїми найсильнішими робітниками. Щойно темрява поглинала замок, вона притискалася до шибок огидним обличчям. Щоночі він запалював усе більше факелів і свічок, але страх приходив. Його трусило від страху, страх показував майбутнє: з кісток опадатиме плоть, черви її пожиратимуть і білі жінки потягнуть його за собою.
Змієголов затискав руками рот, щоб вартовий перед дверима не чув його схлипувань. Страх. Страх перед кінцем усіх днів, страх перед Нічим. Страх, страх, страх… Страх, що смерть оселилася в його тілі, росла, пожирала його! Єдиний ворог, якого він не міг убити, спалити, заколоти, повісити, єдиний, від якого не втечеш.
Однієї ночі, чорної і безкінечної, як жодна інша, страх став украй нестерпний. Змієголов наказав усіх збудити, він часто усіх будив. Збудити всіх, хто мирно спав у ліжках, а не як він, тремтіли і пітніли: дружину, безпорадних цирульників, прохачів, писарів, управителів, свого герольда і срібноносого шпільмана. Наказав загнати кухарів до кухні, щоб ті зготували йому бенкет. І коли він сидів за столом, з пальцями, масними від щойно засмаженого м'яса, в Сутінковий замок прийшла дівчинка. Вона безстрашно пройшла повз охорону і запропонувала Змієголову домовитися. Домовитися зі смертю…»
Так усе й станеться. Вона так прочитала. Слова злітали з вуст, немов сплітали майбутнє. Кожен звук, кожна літера — ниточка… Меґі забула про все довкола: притулок, мішок, набитий соломою, навіть про Фарида і його нещасне обличчя, коли він дивився їй вслід… Вона плела оповідку Феноліо. Для цього вона тут: сплітати оповідку своїм подихом і голосом, щоб врятувати татка й маму. І весь цей дивний світ, який її зачарував.
Меґі почула збуджені голоси, спершу вона подумала, ніби вони долинають з тексту. Неохоче підвела голову: вона ще не дочитала, кілька речень ще чекали на те, щоб вона навчила їх дихати.
«Дивись на літери, Меґі! Зосередься». Дівчинка здригнулася, коли глухий стукіт пронісся притулком. Голоси щораз гучнішали, відзвук кроків наближався. Нарешті у дверях з'явилась Роксана.
— Прийшли з Сутінкового замку! — прошепотіла вона. — В них є картинка, дивна картинка, на ній ти. Хутко за мною!
Меґі спершу засунула пергамент у рукав, а тоді передумала й заховала його у виріз сукні. Вона ще відчувала на вустах слова, ще бачила, як стоїть перед Змієголовом. Роксана потягла її за собою. Зверху долинали голоси: Беллин і гучний та владний чоловічий. Роксана не відпускала руку Меґі, тягнула дівчину за собою повз двері, за якими хворі чи то спали, чи то прислухалися до свого дихання. У Болотяниковій кімнаті було порожньо. Роксана зачинила двері на засув і роззирнулася. Вікно заґратоване. Кроки наближалися. Аж раптом усе стихло. Вони зупинилися перед дверима. Роксана притиснула Меґі до себе.
— Вони тебе заберуть! — прошепотіла вона, а в цю мить Болотяник умовляв непроханих гостей. — Ми повідомимо Чорного Принца, в нього є шептуни в замку. Ми спробуємо тобі допомогти, чуєш?
Меґі лише кивнула. У двері загримали.
— Відчини, маленька відьмо, або ми поламаємо двері!
Книжки, в кімнаті самі книжки. Меґі сховалася за книжковими стосами. Серед них жодної, з якої вона, навіть якби захотіла, могла вичитати допомогу. Знання, яке вони в собі зберігали, не зарадить їй. Що буде, коли її заберуть? Скільки речень вона не прочитала? В розпачі Меґі намагалася пригадати, де саме її перервали…
У двері загримали. Ще трішки — і вони тріснуть і розсиплються. Меґі підійшла до дверей і відчинила їх. Вона не змогла порахувати солдатів у вузькому коридорі. Їх було багато, дуже багато. Попереду стояв Рудий Лис. Меґі впізнала його попри хустину, зав'язану довкола носа і рота. Решта солдатів так само зав'язалися хустинами, а неприкриті очі повнилися страхом.
«Дуже сподіваюся, ви всі підхопите проказу, — подумала Меґі. — І помрете, як мухи!»
— Відьма! — крикнув котрийсь солдат і втупився в те, що тримав у руках Рудий Лис. Меґі одразу впізнала вузьку срібну рамку — її фотографія з бібліотеки Елінор.
Озброєні
