Чорнильна кров - Корнелія Функе

«Вони всі, звісно, повернуться, — подумав Феноліо, під'їжджаючи до стаєнь. — Принаймні більшість із них. Все буде гаразд. Та де там гаразд. Неперевершено!»

Лютий Орфей

Всі слова записано тим самим чорнилом.

«Квітування» і «катування» майже однакові.

І я можу списати словом «кров» цілу сторінку,

З верху до низу, — і це її не заплямить,

А мене не вразить.

Філіп Жаккотте. Розмова

Елінор лежала на своєму надувному матраці й дивилася в стелю. Вона знову сварилася з Орфеєм. Хоча знала, що покаранням стане підвал.

«Негайно в ліжко, Елінор! — ображено подумала вона. — Так колись карав тебе твій тато, коли ти читала книжку, що, на його думку, не відповідала твоєму віку. Негайно в ліжко, часом о п'ятій по обіді. Особливо кепсько було влітку, коли надворі співали пташки, сестра казилась під вікном, сестра не любила книжок і обожнювала набріхувати на тебе, коли ти замість того, щоб бавитися з нею, втикалася в книжку, яку тато заборонив читати. „Елінор, не сварися з Орфеєм!“ Як часто Даріус торочив тобі про це. Так ні, ти не могла стриматись! Та як інакше, якщо його бридкий пес заслинив найцінніші книжки, бо його господар не вважав за потрібне поставити їх назад до шафи! Щоправда, віднедавна він не діставав більше жодної книжки з полиці, що принаймні хоч трохи втішало».

— Він читає лише з «Чорнильного серця»! — прошепотів Даріус, коли вони вгорі на кухні мили посуд. Їхня посудомийна машина зіпсувалася. Наче мало того, що вона, мов кухарка, мусила працювати у власному будинку, тепер ще й руки її набрякали від миття посуду! — Здається, він підбирає слова, — вів далі Даріус, — складає їх докупи, записує, увесь час тільки й пише, кошик для паперу вже повний. Тоді читає вголос, що написав, і якщо нічого не відбувається…

— Тоді?

— Нічого! — уникливо відповів Даріус, ретельно вишкрібаючи засмальцьовану пательню, утім Елінор знала, що оте «нічого» не збентежило б його так і не заткнуло б йому рота.

— Що? — запитала вона.

У Даріуса аж вуха почервоніли, і він розповів їй: Орфей кидав її книжками об стіну, її чудовими книжками! Він кидав їх на підлогу від люті. Подеколи книжки вилітали з вікна, бо йому, бач, не вдавалося те, що вдалося Меґі: «Чорнильне серце» не відчиняло йому свій світ, як би він не благав оксамитовим голосом, знову й знову читаючи речення, крізь які він так жадав прослизнути. Звісно, вона бігом побігла, почувши, як він кричить. Щоб урятувати своїх друкованих дітей!

— Ні! — волав Орфей, аж було чути аж на кухні. — Ні, ні, ні! Впусти мене нарешті, тричі клята річ! Це ж я повернув Вогнерукого до книжки! Зрозумій нарешті!

Що ти значиш без нього? Я повернув тобі Мортолу й Басту! За це я заслужив винагороду, правда?

Ґевал не стояв перед бібліотечними дверима. Певно, він саме тинявся по будинку, шукаючи, що б його вкрасти (те, що книжки найцінніші в цьому будинку, він не додумався б і за сотню років). Елінор не пригадувала, якими лайливими словами наділила Орфея. Вона пам'ятала лише книжку, чудове видання віршів Уїльяма Блейка. І все одно Орфей кинув томівку з вікна, а Ґевал схопив її ззаду й потягнув до сходів у підвал.

«О Меґі! — думала Елінор, лежачи на своєму надувному матраці й розглядаючи облущений тиньк на підвальній стелі. — Чому ти не взяла мене з собою? Чому ти мене принаймні не спитала?»

Болотяник

Кожен лікар має знати, що Бог наділив трави великою таїною.

Взяти хоча б до уваги вплив трав на злих духів та божевільні фантазії, які доводять людину до відчаю. Вплив не від лукавого, а від природи.

Парацельс. Медичні трактати

Море. Меґі не бачила його відтоді, як вони поїхали з Каприкорнового села до Елінор, разом із феями та кобольдами, які тепер перетворилися на порох.

— Тут живе цирульник, про якого я розповідав, — сказав Вогнерукий.

З-за дерев виринула бухта. Вона була надзвичайна. Вода вилискувала на сонці, як зелене скло, грайливе скло, яке вітер вигинав щоразу новими складками. Потужний вітер гнав серпанок хмар блакитним небом і пахнув сіллю й далекими островами. Він потішив би серце, якби вдалині серед заліснених верховин не було голого пагорба, а на ньому — замку, грубого, як обличчя його господаря, попри посріблені дахи та зубці бійниць.

— Так, це він, — сказав Вогнерукий, помітивши переляканий погляд Меґі. — Сутінковий замок. А пагорб, на якому він стоїть, називають Зміїною горою. Лиса, мов голова старого чоловіка, щоб ніхто, переховуючись під деревами, не зміг наблизитись до замку. Не хвилюйся, він не так близько, як видається.

— Вежі, — промовив Фарид, — зі справжнього срібла?

— О, так, — відповів Вогнерукий. — Видобуте з гірських надр. Смажена птиця, молодиці, родючий край і срібло — Змієголов має чималий апетит.

Уздовж бухти простяглося широке піщане узбережжя. Там, де воно здіймалося до дерев, височіли довжелезний мур і вежа. Угору, мов гадючий шлейф, звивався шлях, та Вогнерукий повів їх дворами під покровом дерев. Він нетерпляче підкликав їх порухом голови, потому зник у тіні муру. Дерев'яна брама, перед якою вони зупинились, була старезна, а дзвін, що висів над нею, іржавий від солоного вітру. Все здавалося таким погідним. Дзижчання оси долинуло до Меґі і змішалося з шумом хвиль, та вона добре пам'ятала, яким сумирним їй видався млин. Вогнерукий стояв, прислухаючись, перш ніж витягти руку й смикнути за ланцюжок іржавого дзвона. Його нога знову кровила.

— Ліпшого цирульника немає, — сказав він. — І немає жодного іншого, котрому ми можемо більше довіряти. Крім того, звідси недалеко до Сутінкового замку, а туди Меґі все ще хоче дістатися, чи не так? — Він нагодував їх пухнастим гірким листям. — Ковтайте! Там, куди ми йдемо, ви зможете лишитися тільки тоді, коли матимете щонайменше зо п'ять отаких у шлунку.

Дерев'яні двері прочинились, і з-за них визирнула жінка.

— Ти?! Заходь скоріше! — прошепотіла вона.

Відтак брама відчинилась, і рука, тонка й зморшкувата, така ж, як і сама жінка, поманила їх досередини.

— Вчора! Він ще вчора казав! — вигукнула жінка. — Ось побачиш, Белло, він повернувся, хто б ще підпалив млина? Хто ще завиграшки з вогнем? Цілу ніч він не стулив очей: хвилювався, чи з тобою все гаразд. Що з ногою?

Вогнерукий приклав пальця до вуст, та Меґі бачила, що він усміхався.

— З ногою могло би бути й ліпше, — тихо сказав він. — А ти так само торохкотиш, як і раніше. Белло, чи змогла б