Танок драконів - Джордж Мартін
— Ми в безпеці голодуємо,— сказала осадкувата жінка з обвітреним обличчям, схоже, списосуджена.
— Хочете більше їсти? — запитав Джон.— Їжа для вояків. Допоможіть нам боронити Стіну — і будете їсти так само, як ворони.
«Так само бідно, коли харчі закінчаться».
Запала тиша. Дикуни обмінювалися сторожкими поглядами.
— Їсти,— буркнув крук.— Зерна, зерна.
— Воювати за вас? — озвався голос із сильним акцентом. Сигорн, юний магнар тенійський, загальною мовою розмовляв ледве-ледве.— Не воювати за вас. Краще вбити. Вбити всіх.
— Вбити, вбити,— заляскав крилами крук.
Сигорнового батька, попереднього магнара, розчавило сходами під час атаки на Чорний замок. «Я б так само почувався, якби хтось запропонував мені приєднатися до Ланістерів»,— сказав собі Джон.
— Твій батько вже намагався нас усіх убити,— нагадав він Сигорнові.— Магнар був людиною хороброю, але він програв. А якби він переміг... хто б захищав Стіну? — Джон відвернувся від тенійців.— Вічнозим теж мав міцні стіни, однак нині Вічнозим стоїть у руїнах, згорілий і знищений. Не стіни захищають, а люди.
Якийсь старий, притискаючи до грудей ріпу, промовив:
— Ви нас убиваєте, морите голодом, а тепер хочете зробити з нас рабів.
З ним погодився червонопикий крем’язень:
— Я краще голяка ходитиму, ніж оте чорне лахміття натягну.
Одна зі списосуджених розреготалася.
— Та навіть рідна жінка не захоче на тебе голого дивитися, Зад.
Дюжина голосів заговорила водночас. Тенійці кричали давньою мовою. Плакав маленький хлопчик. Джон Сноу дочекався, поки все затихне, а відтак, обернувшись до Кошлатого Гала, мовив:
— Гале, як ти сказав тій жінці?
Гал нічого не розумів.
— Це щодо їжі? Яблуко чи цибулина? Я тільки одне сказав: треба обирати.
— Треба обирати,— повторив Джон Сноу.— Всім вам. Ніхто не вимагає від вас давати наші обітниці, й мені байдуже, яким богам ви поклоняєтеся. Я сам шаную давніх богів, богів Півночі, та ви можете поклонятися червоному богу, чи Сімом, чи кому завгодно, хто чує ваші молитви. Нам тільки потрібні ваші списи. Луки. Очі вздовж Стіни. Я візьму до нас усіх хлопців, яким уже виповнилося дванадцять, якщо вони уміють тримати списа й натягувати тятиву. Я візьму всіх старих, поранених, калік, навіть якщо вони вже не здатні воювати. Вони зможуть виконувати інші завдання. Оперювати стріли, доїти кіз, збирати хмиз, чистити стайні... роботі кінця-краю нема. І жінок я також візьму. Мені тут не потрібні сором’язливі панни, яких треба захищати, а от списосуджених я візьму всіх, які прийдуть.
— А дівчат? — запитала якась дівчинка, якій на вигляд було не більше, ніж Арії, коли Джон востаннє її бачив.
— Якщо їм виповнилося шістнадцять.
— А хлопців ви берете з дванадцяти!
У Сімох Королівствах дванадцятирічних хлопчиків часто беруть за пажів і зброєносців: чимало з них на той час уже багато років учиться військового мистецтва. Дванадцятирічні дівчатка — ще діти. «Але ж це дикуни».
— Як схочете. Беру хлопців і дівчат, яким виповнилося дванадцять. Але тільки тих, які вміють виконувати накази. Це стосується всіх. Я не вимагатиму від вас колінкувати переді мною, однак я поставлю над вами капітанів і сержантів, які командуватимуть, коли вам вставати і лягати спати, де їсти, коли пити, що вдягати, коли оголювати меча й пускати стріли. Вояки нічної варти служать до кінця життя. Від вас я такого не вимагатиму, та поки ви на Стіні — ви під моєю командою. Порушите наказ — і я вам голову відрубаю. Запитайте моїх братів, якщо не вірите. Я вже так чинив.
— Чинив,— заверещав крук Старого Ведмедя.— Чинив, чинив, чинив.
— Вибір за вами,— мовив Джон Сноу.— Хто хоче допомогти нам боронити Стіну, поїде у Чорний замок разом зі мною, і я подбаю, щоб вам видали зброю і нагодували. Всі решта — забирайте свою ріпу й цибулю і заповзайте назад у свої нори.
Першою вийшла наперед ота дівчинка.
— Я вмію битися. Моя мама була списосудженою.
Джон кивнув. «Їй, певно, ще й дванадцятьох немає»,— подумав він, коли вона протислася між двох старих, але він не збирався виганяти свого єдиного новобранця.
За нею вийшло двоє підлітків — хлопчиків років чотирнадцятьох, не більше. Далі — пошрамований вояк з відсутнім оком.
— Я теж їх бачив, тих мерців. Навіть ворони кращі за них.
Рослява списосуджена, старий на милицях, сухорукий підліток з круглим як місяць обличчям, юнак, чия руда чуприна нагадала Джонові про Ігритту.
А потім Голек.
— Не подобаєшся ти мені, вороне,— проревів він,— але Манс мені теж ніколи не подобався, і сестрі моїй також. Однак ми воювали за нього. Чом не повоювати за тебе?
І тут прорвало греблю. Голек був з тих, за ким ідуть. Манс не помилявся. «Вільний народ ведуть за собою не прізвища і не тваринки, вишиті на сорочках,— казав Джонові король-за-Стіною.— Ці люди не танцюють за гроші, їм байдуже, якими титулами ти назвешся, і який у тебе ланцюг на шиї, і хто був твій батько. Вільних людей веде за собою сила. Вони йдуть за конкретною людиною».
За Голеком підійшли його родичі, далі один з Гарминих прапороносців, потім бійці, які воювали разом з нею, а потім ті, хто чув легенди про їхню доблесть. Сивобороді старі й зелені хлопчаки, чоловіки в розквіті сил, поранені й каліки, щонайменше два десятки списосуджених, навіть троє рогоногих.
Але жодного тенійця. Магнар, розвернувшись, зник під землею, і його товариші у бронзових кольчугах одразу рушили за ним.
Заки видали останнє побабчене яблуко, вози були повні дикунів — назад у Чорний замок поверталося на шістдесят три людини більше, ніж вирушило з нього вранці.
— Що ви з ними збираєтеся робити? — запитав Джона Бовен Марш
