Небудь-де - Ніл Гейман
Вгору вузькими сходами. Один з їхніх конвоїрів, одягнений у грубе хутро, пошкрібся в двері. Голос гукнув: «Увійдіть!» — і маркіз відчув майже еротичний дрож. Той голос. Голос того, заради вдоволення кого маркіз хотів покласти все своє життя (Усе його життя тривало скільки? Тиждень? Два?).
— Заблудле ягня, — сказав один з їхніх конвоїрів. — І хижак. А також товариш ягняти в гурті.
Кімната була велика й завішана масляними картинами — здебільшого пейзажами, потемнілими від віку, диму й пилу.
— Чому? — спитав чоловік, що сидів за столом під стіною. Він не озирнувся. — Чому ви турбуєте через таку дрібницю?
— Тому що, — відповів голос, і маркіз упізнав голос свого викрадача, — ви віддали наказ, що коли мене впіймають у межах Пастушого Кута, то щоб мерщій привели сюди, аби ви могли позбутися мене особисто.
Чоловік відіпхнув стільця назад і підвівся. Він наблизився до них і вийшов на світло. До стіни був прихилений гачкуватий ціпок, і він підібрав його на ходу. Він дивився на них кілька довгих митей.
— Сапсан? — нарешті сказав він, і маркіз збуджено затремтів від звуку його голосу. — Я чув, що ти пішов на заслужений відпочинок. Став монахом чи що. Я й не мріяв, що ти наважишся повернутися.
(Щось дуже значне заповнювало маркізову голову. Щось заповнювало його серце й думки. То було щось неймовірне, і він майже міг його торкнутися.)
Пастух простягнув руку й зірвав стрічку з маркізового рота. Маркіз знав, що він мусив би від цього бути на сьомому небі від щастя, мусив би здригатися від збудження, отримавши увагу цієї людини.
— Тепер я розумію… Хто б міг подумати? — голос пастуха був низький і звучний. — Він уже тут. І вже один з наших? Той самий маркіз де Карабас. Знаєш, Сапсане, я з нетерпінням чекав, коли зможу вирвати твого язика, жорнами розмолоти по одному твої пальці й примусити тебе дивитися на це, але чи ти уявляєш, наскільки приємніше мені буде, якщо знаряддям твоєї загибелі стане твій власний брат?
(Щось неймовірне заповнило всю маркізову голову.)
Пастух був пухкий і добре вгодований, а також прекрасно вбраний. Його волосся було піщано-сірого кольору, а обличчя мало стомлений вираз. Він носив видатне пальто, хоч воно й сиділо на ньому трохи тугувато. Пальто було кольору мокрого асфальту опівночі.
Маркіз усвідомив, що неймовірна річ, яка розпирала його голову, була люттю. Та лють пекла маркіза, як лісова пожежа, поглинаючи все, що траплялося на шляху, язиками червоного полум’я.
Пальто. Елегантне. Прекрасне. Воно було так близько, що він міг простягнути руку й торкнутися його.
Поза всяким сумнівом, воно належало йому.
Маркіз де Карабас нічим не виказав того, що прокинувся. То була б помилка. Він думав, і то дуже швидко. Те, про що він думав, не мало жодного стосунку до цієї кімнати. Маркіз мав лиш одну перевагу перед пастухом і псами — він знав, що прокинувся і контролював свої думки, а вони не знали.
Він висунув здогадку. Подумки перевірив її. А тоді почав діяти.
— Перепрошую, — покірно сказав він. — Але боюся, що мені треба йти. Можна якось усе це прискорити? Я спізнююся в одній страшно важливій справі.
Пастух сперся на свого ціпка. Він сказав тільки:
— Ти покинув гурт, де Карабасе.
— Скидається на те, — сказав маркіз. — Привіт, Сапсане. Радий бачити тебе таким бадьорим. І Слон теж тут. Як приємно. Усі зібралися докупи. — Він знову перевів увагу на пастуха. — Надзвичайно радий познайомитися, щасливий провести дрібочку часу в такій кумпанії серйозних мислителів. Але зараз мені дійсно пора дибати далі. У мене важлива дипломатична місія. Треба листа доставити. Самі знаєте.
Сапсан сказав:
— Брате мій, я не впевнений, що ти розумієш серйозність ситуації…
Маркіз, який абсолютно ясно усвідомлював усю серйозність ситуації, сказав:
— Я впевнений, що ці милі люди, — він показав на пастуха і трьох закутаних у хутро гостролицих вівчуролюдей, що стояли навколо, — дозволять мені піти звідси, залишивши твою персону собі. Їм же потрібен ти, а не я. А я ж мушу доправити цього неймовірно важливого листа.
Сапсан сказав:
— Я з усім розберуся.
— Помовч краще, — сказав пастух. Він узяв стрічку, яку зірвав з маркізового рота і притис її до Сапсанових губів.
Пастух був нижчий і гладкіший за маркіза, тож чарівне пальто на ньому виглядало трохи смішно.
— Кажеш, важливе послання? — спитав пастух, витираючи пил з пальців. — Про що саме ти говориш?
— Боюся, що не маю ніякої змоги про це розповідати, — сказав маркіз. — Врешті-решт, адресат у цього дипломатичного комюніке зовсім інший.
— Чого ж ні? Про що там ідеться? Для кого воно?
Маркіз знизав плечима. Його пальто було так близько, що він міг погладити його рукою.
— Тільки погроза смертю може примусити мене бодай показати його комусь, — неохоче сказав він.
— Ну, це легко. Я погрожую тобі смертю. Це на додачу до смертного вироку, який ти вже заробив, як відступник від гурту. А що ж до цього реготуна, — пастух вказав ціпком на Сапсана, котрий не сміявся, — то він намагався викрасти одного з гурту. Це теж означає смертний вирок, на додачу до всього того, що ми збираємося з ним зробити.
Пастух глянув на Слона.
— Я знаю, що мусив спитати про це раніше, але заради Старої Відьми, що це за один?
— Я вірний член гурту, — скромно сказав Слон своїм низьким голосом, і маркіз задумався, невже й він говорив так рівно і бездушно, коли був членом гурту. — Я залишався вірним і не відбивався від гурту, як оцей.
— І гурт вдячний за твою сумлінну працю, — сказав пастух. Він простягнув руку й торкнувся кінчика одного зі Слонових бивнів, визначаючи його гостроту. — Ніколи не бачив подібних до тебе, і якщо й ніколи не побачу такого знову, то й тоді мені буде забагато. Мабуть, буде краще, якщо ти теж помреш.
Слонові вуха сіпнулися.
— Але ж я з гурту…
Пастух глянув у величезне Слонове обличчя.
— Краще бути певним, аніж потім жалкувати, — сказав він. А тоді до маркіза: — Ну? Де той твій важливий лист?
Маркіз де Карабас сказав:
— У моїй сорочці. Це найбільш важливий документ, який мені коли-небудь довіряли доставити. Я благаю вас не дивитися на нього. Заради власної безпеки.
Пастух смикнув маркізову сорочку. Ґудзики розлетілися, протарабанили об стіни й попадали на підлогу. Пластикова торбинка з листом лежала у внутрішній кишені.
— Яке нещастя! Гадаю, ви