Небудь-де - Ніл Гейман

Де Карабас оглянув круглу камеру. Йому тільки й треба було, що звільнитися від пут на руках — вочевидь, для цього треба було розхитати стовп, до якого він був прив'язаний — а тоді розкрити кайдани на нозі, перекрити воду, вибратися з кімнати, уникнути мстивого Слона і його різномастих бандитів, а тоді втекти.

Він смикнув стовп. Той не ворухнувся. Він смикнув сильніше. Той не ворухнувся ще завзятіше.

Він прихилився до стовпа й подумав про смерть, справжню, остаточну смерть, а тоді ще раз подумав про пальто.

Чийсь голос зашепотів йому на вухо. Він сказав:

— Тихо!

Щось смикнуло його зап'ястя, і пута сповзли геть. Лиш коли життя повернулося до його долонь, він зрозумів, наскільки міцно був зв'язаний. Він озирнувся.

І сказав:

— Як?

Побачене обличчя було не менш знайомим за власне. Спустошлива усмішка, відкриті й зухвалі очі.

— Ногу, — сказав чоловік, усміхнувшись ще спустошливіше, ніж перед тим.

Маркіза де Карабаса це не спустошило. Він підняв ногу, і чоловік нахилився, якось покрутив обривком дроту і зняв кайдани.

— Я чув, що ти набрався трохи клопотів, — сказав чоловік. Його шкіра була такою ж темною, як і маркізова. Він був вищий за де Карабаса на якийсь дюйм, але тримався так, ніби перевищував зростом кожного, хто коли-небудь міг зустрітися йому на дорозі.

— Та ні. Жодних клопотів. Усе гаразд, — сказав маркіз.

— Неправда. Я щойно врятував тебе.

Де Карабас пропустив це повз вуха.

— Де Слон?

— По той бік дверей, разом з купкою своїх людей. Двері автоматично замикаються, коли камера наповнюється водою. Йому конче потрібно було вибратися звідси, щоб не застрягнути тут із тобою. На це я й розраховував.

— Розраховував?

— Аякже. Я йшов за ними назирці кілька годин. Ще відтоді, як почув, що ти подався кудись із одним зі Слонових кротів. Я подумав: «Погана ідея, — ось як я подумав. — Йому знадобиться допомога».

— Почув?..

— Слухай, — сказав той, хто виглядав трохи схожим на маркіза де Карабаса, тільки був вищий, і дехто — але, вочевидь, не маркіз — міг сказати, що на дрібку привабливіший, — ти ж не думав, що я дозволю чомусь такому статися з моїм меншим братиком?

Вони стояли по пояс у воді.

— У мене все було добре, — сказав де Карабас. — Я все контролював.

Чоловік пішов на інший бік кімнати. Він став на коліна, трохи понишпорив у воді й видобув зі свого рюкзака щось схоже на короткого ломика. Він запхнув один край під воду.

— Приготуйся, — сказав він. — Гадаю, що це наш найшвидший спосіб вибратися звідси.

Маркіз і досі розминав набиті кольками й голками пальці, намагаючись розтерти їх так, щоб вони знову ожили.

— Що це таке? — спитав він, намагаючись говорити не вражено.

— Отак, — сказав чоловік і підняв великий металевий квадрат. — Це стічний канал.

Де Карабас і заперечити нічого не встиг, як брат підняв його і вкинув у дірку в підлозі.

«Можливо, — подумав де Карабас, — на ярмарках навіть бувають схожі атракціони». — Він легко уявив їх собі. Горішняки, певно, радо платили б за таку розвагу, якби були певні, що переживуть її.

Він летів крізь труби, і його тягнуло потоком води дедалі нижче і глибше. Він не був певен, що переживе цей атракціон, і йому не було весело.

Маркізове тіло било і нівечило, поки вода несла його трубами. Його викинуло обличчям униз на якісь широкі металеві ґрати, що ледве витримували його вагу. Він переповз із тих ґрат на кам'яну підлогу поруч і затремтів.

З труби долинув малоймовірний звук, а зразу за ним звідти вилетів його брат, що вискочив назовні й легко приземлився на ноги, наче багато тренувався. Він усміхнувся.

— Весело, га?

— Не дуже, — сказав маркіз де Карабас. І не стримався, щоб не спитати: — Ти що, кричав «у-ї-і-і!»?

— Аякже! А ти хіба ні? — спитав його брат.

Де Карабас звівся на непевні ноги. Він тільки й мовив:

— І як ти себе зараз називаєш?

— Як і раніше. Нічого не змінилося.

— Це не справжнє ім'я, Сапсане, — сказав де Карабас.

— Згодиться й таке. Воно показує мою територію і наміри. А ти й досі звешся маркізом? — спитав Сапсан.

— Звусь, бо кажу, що так і є, — сказав маркіз. Він був певен, що з виду схожий на потопельника, й не сумнівався, що його слова звучать непереконливо. Він відчув себе малим і дурним.

— Як хочеш. Хай там як, я пішов. Далі я тобі не потрібен. Не влазь у халепи. Можеш не дякувати, — звісно, його брат говорив серйозно. І це дошкуляло найбільше.

Маркіз де Карабас ненавидів себе. Він не хотів цього казати, але тепер вибору не було.

— Дякую, Сапсане.

— О, — сказав Сапсан. — Твоє пальто. Подейкують, що воно завіялося до Пастушого Кута. Це все, що я знаю. А тому… Порада. Від щирого серця. Хоч ти й не любиш порад, але… Пальто? Хай йому грець. Забудь. Знайди собі нове. Щиро кажу.

— Ну, гаразд, — сказав маркіз.

— Гаразд, — сказав Сапсан, усміхнувся й обтрусився, мов собака, розбризкуючи воду навсібіч, а тоді ступив у тінь і зник.

Маркіз де Карабас залишився стояти, і з нього нестримно крапала вода.

Він мав небагато часу, перш ніж Слон помітить, що в кімнаті нема ані води, ані маркізового тіла, і кинеться його шукати.

Він перевірив кишеню сорочки — пластикова торбинка і досі була при ньому, а конверт, судячи з вигляду, залишився сухим і неушкодженим.

На хвильку він задумався про дещо, що не давало йому спокою ще з Ринку. Навіщо Грибному хлопцеві використовувати його, де Карабаса, щоб доправити листа прекрасній Друзильді? І що за лист може переконати леді з Воронового двору, та ще таку, в якої зірка на руці, відмовитися від життя при дворі й покохати котрогось із Грибного народу?

У нього з'явилася підозра. Думка ця була ані приємною, ані доброзичливою, але її відсунули набік більш нагальні проблеми.

Він міг сховатися й залягти на якийсь час на дно. Усе це минеться. Але треба було думати про пальто. Його врятував — врятував! — власний брат, а за звичайних обставин такого ніколи б не трапилося. Він міг знайти собі нове пальто. Звісно, що міг. Але то було б не його пальто.

А його пальто було в пастуха.

У маркіза де Карабаса завжди