Небудь-де - Ніл Гейман

— З місця, де тобі більше не раді, — сказала дівчина. — Я народилася, виросла і присягла на вірність Слонові й Замку.

Тоді щось ударило його ззаду по голові, наче молотком, і коли він валився на землю, в темряві його свідомості пульсувала блискавка.

Маркіз де Карабас не міг поворушити руками. Він зрозумів, що вони зв’язані за спиною. Він лежав на боці.

Якийсь час він лежав непритомний. Якщо ті, хто це зробив, думали, що він і досі непритомний, то він не мав наміру виводити їх з цієї омани. Він дав очам розплющитися на найтоншу щілину, щоб глянути на світ навколо.

Низький розкотистий голос сказав:

— Ох, не дуркуй, де Карабасе. Я не вірю, що ти й досі не при тямі. У мене великі вуха. Я чую, як б’ється твоє серце. Розплющ очі як слід, кунице. Зустрінь мене як чоловік.

Маркіз упізнав голос і сподівався, що насправді помилився. Він розплющив очі. І побачив ноги, людські ноги з босими ступнями. Пальці на них були товсті й притиснуті один до одного. Ноги й ступні були кольору тикового дерева. Він упізнав ці ноги. Він не помилився.

Його думки розщепилися: невелика частина свідомості вичитувала йому за неуважність і нерозважливість. Заради Храму й Арки, Нібс же сказала йому, але він просто не дослухався. Але хоч він і сердився на себе за дурість, решта свідомості взяла контроль у свої руки, вигнала на обличчя усмішку і сказала:

— О, яка честь. Але хіба треба було вдаватися аж до такого, щоб влаштувати зустріч? Далебі, одного натяку на те, що ваша вагомість має бодай найменше бажання побачити мене, вистачило б…

— Щоб ти погнав у протилежному напрямку так швидко, як тільки змогли б тебе понести оці паличкуваті ноженята, — сказав власник ніг тикового кольору. Він простягнув хобота, що був довгим і гнучким, звисав до кісточок, а колір мав зеленувато-синій, і перекинув маркіза на спину.

Маркіз почав повільно терти зв’язані руки об бетонну підлогу, а сам сказав:

— Аж ніяк. Якраз навпаки. Слова не можуть описати ту насолоду, яку я відчуваю у вашій товстошкірій присутності. Чи можу я запропонувати вам розв'язати мене, щоб я міг гідно привітати вас, як людина… слона?

— Зважаючи на клопоти, через які я пройшов, щоб наша зустріч відбулася, я так не думаю, — сказав його опонент. Він мав зеленувато-сіру слонячу голову. Його бивні були гострі й замурзані на кінчиках чимось червонувато-коричневим.

— Знаєш, дізнавшись про те, що ти зробив, я присягнувся зробити так, щоб ти волав і благав милості. А ще я присягнувся відмовити тобі в пощаді, коли ти благатимеш про неї.

— Ви могли б, натомість, сказати «так», — сказав маркіз.

— Не міг би. Ти знехтував мою гостинність, — сказав Слон. — Я нічого не забуваю.

Коли маркіз і світ були значно молодші, маркізу доручили принести Вікторії щоденника Слона. Слон правив своєю землею пихато, а іноді й жорстоко, без жодної ніжності чи доброї волі, і маркіз подумав, що Слон дурний. Він навіть вважав, що Слон нізащо не зможе правильно визначити його, маркізову, роль у зникненні щоденника. Однак то було дуже давно, коли маркіз ще був молодий і нерозумний.

— Отак витрачати роки, щоб навчити провідницю, яка мене зрадить, у сліпій надії, що одного дня я прийду і найму її, — сказав маркіз. — Чи це не занадто непропорційна реакція?

— Для тих, хто мене знає — ні, — сказав Слон. — Для тих, хто мене знає, це дуже м’яко. Я ще багато чого зробив і крім цього.

Маркіз спробував сісти. Слон знову штовхнув його на підлогу босою ногою.

— Благай милості, — сказав Слон.

Якраз це було легко.

— Милості! — сказав маркіз. — Благаю! Молю! Обдаруйте мене своєю милістю — найкращим із подарунків. Як вам личитиме, о могутній Слоне, о володарю цього краю, взяти та й виявити милість до того, хто не гідний навіть витирати пил з пальців на ваших дивовижних ногах…

— А ти знав, — спитав Слон, — що все, що ти кажеш, звучить саркастично?

— Не знав. Перепрошую. Мої слова щирі всі до останнього.

— Покричи, — сказав Слон.

Маркіз де Карабас кричав дуже голосно і дуже довго. Коли тобі нещодавно перерізали горло, то кричати боляче, але він усе одно репетував настільки жалібно і відчайдушно, наскільки це було можливо.

— Ти навіть верещиш саркастично, — сказав Слон.

Зі стіни виступала чимала чавунна труба. Колесо на тій трубі дозволяло відкривати чи закривати потік того, що тією трубою подавалося. Слон наліг на нього могутніми руками, і з труби витекла цівка темної муті, вслід за якою захлюпотіла вода.

— Аварійний водозлив, — сказав Слон. — Так от, я вивчив свої уроки. Усі ці роки, відколи наші стежки перетнулись, ти добре приховував своє життя, де Карабасе. Не було жодного сенсу навіть намагатися щось робити, поки ти зберігав своє життя десь інде. У мене були люди по всьому Спідньому Лондону — люди, з якими ти їв, спав, сміявся чи опинявся голим у годинниковій башті Біґ-Бена — але жодного разу не було сенсу рухатися далі, поки твоє життя ще було надійно заховане від лиха. Аж до минулого тижня, коли під вулицями розлетілися чутки про те, що твоє життя вилетіло з коробки. І тоді я розповсюдив своє слово, що дарую свободу Замку першому, хто дасть мені побачити…

— Як я волаю, благаючи милості, — сказав де Карабас. — Ви казали.

— Ти перебив мене, — м’яко сказав Слон. — Я хотів сказати, що дарую свободу Замку першому, хто дасть мені побачити твоє мертве тіло.

Він відкрутив колесо на трубі повністю, і вода полилася потоком.

— Мушу попередити, — сказав де Карабас. — На руку, що уб’є мене, впаде страшне прокляття.

— Я ризикну, — сказав Слон. — Хоч ти, мабуть, щойно це вигадав. Наступна частина тобі сподобається. Кімната заповнюється водою, а тоді ти тонеш. Тоді я спускаю воду, заходжу і довго сміюся. — Він просурмив кілька звуків, і де Карабас вирішив, що так у власників хобота звучить сміх.

Слон вийшов з поля зору де Карабаса.

Маркіз почув, як грюкнули двері. Він лежав у калюжі. Посовавшись і покрутившись, він звівся на ноги й глянув униз — його ногу тримали за кісточки металеві кайдани, що приковували її до металевого стовпа посередині кімнати.

Він дуже хотів би, щоб на ньому зараз було його пальто: в одних його кишенях лежали леза, інші містили відмикачки, на ньому були ґудзики, що і близько не були такими невинними й ґудзикуватими, якими здавалися на перший погляд. Він потер мотузку, що