Небудь-де - Ніл Гейман

А тепер, хай там як боляче це визнавати, він не мав плану. Навіть звичайного, нудного, очевидного плану, котрий можна було б закинути, щойно щось ішло не так. Він просто мав бажання, і воно штовхало його, як штовхали тих, кого маркіз вважав менш гідними за себе, потреба в їжі, любові чи безпеці.

Плану він не мав. Він просто хотів повернути пальто.

Маркіз де Карабас рушив з місця. В його кишені лежав конверт з любовним віршем, плечі вкривала мокра ряднина, і він ненавидів свого брата за те, що той його врятував.

Коли створюєш себе з нічого, завжди потрібна якась модель, якийсь орієнтир, щоб рухатися в його напрямку або в протилежний бік — треба мати перед очима те, чим хочеш або навпаки не хочеш бути.

Маркіз ще малим хлопцем уже знав, ким не хоче бути. Він точно не хотів бути схожим на Сапсана. Він не хотів бути схожим ні на кого. Натомість він хотів стати елегантним, невловимим, кмітливим і, понад усе, хотів бути унікальним.

Як Сапсан.

Правда в тому, як розповів йому якось колишній пастух-утікач, котрому маркіз допоміг перебратися через річку Тайберн до свободи й короткого, але щасливого життя потішника в таборі римського легіону, що стояв над річкою, чекаючи наказів, які ніколи не надійдуть, що пастухи ніколи нікого не примушували. Вони просто брали природні потяги й бажання і підштовхували їх, посилювали так, що людина поводилася доволі природно, але так, як вони того хотіли.

Він пам'ятав про це, а тоді забув, бо боявся самотності.

Ще до цієї миті маркіз і не знав, як сильно боїться бути сам, і тепер дивувався своєму щастю, коли виявив, що кілька інших людей ідуть у той самий бік, що й він.

— Я радий, що ти тут, — гукнув один з них.

— Я радий, що ти тут, — гукнув інший.

— Я теж радий бути тут, — сказав де Карабас. Куди він ішов? Куди вони йшли? Як добре, що всі вони мандрували разом. Гуртом безпечніше.

— Добре, що ми разом, — сказала худа біла жінка і щасливо зітхнула. Так і було.

— Добре, що ми разом, — сказав маркіз.

— Справді. Добре бути разом, — сказав його сусід з іншого боку. Щось у ньому було знайоме. Він мав велетенські вуха, схожі на опахала, а ніс скидався на гладку сіро-зелену змію. Маркіз почав питати себе, чи не бачив цю особу раніше, намагався пригадати, де це могло статися, а тоді його легенько постукав по плечі чоловік з довгою палицею із загнутим кінцем.

— Краще не відбиватися від гурту, чи не так? — резонно сказав чоловік, і маркіз подумав: «Звісно, що краще», — і він трохи пришвидшив ходу й наздогнав решту.

— Оце добре. Відбився від гурту — відбився від розуму, — сказав той, що ніс палицю, і вони рушили далі.

— Відбився від гурту — відбився від розуму — сказав маркіз, дивуючись, як міг не знати чогось настільки очевидного, настільки фундаментального. Якась крихітна й далека частина його свідомості задумалася, що насправді це має значити.

Вони досягли місця, куди йшли. Опинитися серед друзів було дуже приємно.

У цьому місці час рухався дивно, але скоро маркіз і його друг із сіро-зеленим обличчям і довгим носом отримали роботу, справжню роботу, яка полягала ось у чому: вони позбувалися тих членів гурту, що вже не могли рухатися чи служити, коли усе, що могло згодитися, виймали з них і переробляли. Вони зрізали останні залишки — волосся, жир і все таке — а решту тягли до ями й скидали вниз. Робочі зміни були довгими й виснажливими, а сама робота брудною, але вони двоє працювали разом і не відбивалися від гурту.

Отак вони гордо попрацювали кілька днів, аж коли маркіз помітив подразника. Хтось наче намагався привернути його увагу.

— Я йшов за тобою, — прошепотів незнайомець. — Я знаю, що ти не хотів цього. Але, розумієш, нужда примусила.

Маркіз не знав, що мав на увазі той незнайомець.

— У мене готовий план, щоб утекти, щойно я зможу тебе збудити, — сказав незнайомець. — Будь ласка, прокинься.

Маркіз і так не спав. Він знову не розумів, про що той незнайомець говорить. Чого йому здається, що він спить? Може, маркіз би щось і відповів, але він мав роботу. Він думав про це, розчленовуючи наступного колишнього члена гурту, поки не вирішив, що таки може дещо сказати, щоб пояснити, чому незнайомець його дратує. Він озвучив цю думку.

— Працювати добре, — сказав маркіз.

Його друг із довгим гнучким носом і велетенськими вухами, кивнув на це головою.

І вони працювали. Згодом вони з другом перетягли залишки кількох колишніх членів гурту до ями й зіпхнули їх униз. Яма була дуже глибока.

Маркіз намагався не звертати уваги на чужака, що тепер стояв поруч. Його вкрай збентежило, коли він відчув, як щось ляпнуло його по губах і затисло рота, а руки зв'язало за спиною. Він не був певен, що треба робити, і відчував, що це відбиває його від гурту. Він би радо поскаржився, він погукав би свого друга, але тепер його губи були зліплені разом, і він не був здатен ні на що, окрім безтямних звуків.

— Це я, — прошепотів іззаду голос. — Сапсан. Твій брат. Тебе захопили пастухи. Нам треба вивести тебе звідси. — А тоді: — Ой-ой.

Почувся якийсь звук, наче щось загавкало. Він наближався — дзвінкий гавкіт, що раптом переріс у тріумфальне виття, на яке зусібіч відповіли такі ж завивання.

Голос прогарчав:

— Де твій товариш?

Низький слоноподібний голос прогуркотів у відповідь:

— Він пішов он туди. Разом з іншим.

— З іншим?

Маркіз сподівався, що хтось прийде, знайде його і все залагодить. Вочевидь, сталася якась помилка. Він не хотів відбиватися від гурту, він став мимовільною жертвою. Він хотів працювати.

— До Людової брами! — бурмотів Сапсан. А тоді їх оточили постаті людей, що не були людьми в повному сенсі слова. Вони носили хутро і мали загострені обличчя. Вони збуджено перемовлялися між собою.

Люди розв'язали маркізові руки, але стрічку на обличчі залишили. Він не був проти. Йому не було про що говорити.

Маркізові полегшало від того, що все скінчилося, він не міг дочекатися, коли повернеться до роботи, але, на його легке здивування, їх разом з його викрадачем і другом з довгим гнучким