Небудь-де - Ніл Гейман

Подяки

Я дякую всім, хто читав цю книжку в ранніх і чорнових версіях, за їхні внески, пропозиції й відгуки — особливо Стіву Брасту, Дейву Ленґфорду, Джину Вульфу, Сінді Волл, Емі Горстинг, Лорейн Ґарленд і Келлі Бікман; також Даґу Янгу й Шейлі Ейблмен з «BBC Books» за їхню допомогу і внесок, і Дженніфер Терпілі й Лу Ароніці з «Avon Books». Також хочу подякувати всім тим, хто приходив мені на допомогу щоразу, коли шматки цього роману розпадалися на складові електрони, а ще «Norton Utilities».

Крім того, я хотів би подякувати Піту Еткінсові за допомогу в складанні докупи цієї фінальної версії тексту.

Ніл Ґейман

Як маркіз повернув собі пальто

Я почав писати це оповідання у 2002 році, але майже одразу закинув його. Увесь час збирався до нього повернутися, та так і не зібрався.

У 2013 році радіо «ВВС 4» транслювало адаптацію «Небудь-де». Робив ту адаптацію Дірк Меґс, а ролі озвучували Джеймс МакЕвой, Наталі Дормер і Бенедикт Камбербетч. Мені прислали її, щоб і я міг послухати.

«Це прекрасно, — подумав я. — Якби ж його було більше».

Тож я дописав оповідання про маркіза і його пальто. Дія відбувається невдовзі по тому, як маркіз втрачає пальто і життя у щойно прочитаній вами книжці.

Повернутися й нарешті знову зустрітися з персонажами, яких я вперше надумав більш як двадцять років тому, було приємно. Комусь може здатися, що це вгамувало мою сверблячку повернутися до Спіднього Лондона. Так і є, трошечки.

Та невдовзі настане пора для набагато довшої подорожі туди.

Воно було прекрасне. Воно було видатне. Воно було унікальне. Воно стало причиною того, що маркіз де Карабас стояв прикутий до стовпа посеред круглої кімнати глибоко-глибоко під землею, в якій повільно зростав рівень води. Воно мало тридцять кишень, сім з яких були на видноті, дев'ятнадцять ховалися від сторонніх очей, а знайти ще чотири було майже неможливо — часом навіть для самого маркіза.

Одного разу (ми ще повернемося до стовпа, кімнати й рівня води в ній) він отримав збільшувальне скло від самої Вікторії — хоча слово «отримав» може бути розцінене як невдале, хоч і виправдане перебільшення. То було чарівне творіння майстерних рук: оздоблене, позолочене, з ланцюжком, крихітними херувимчиками й горгулями, а лінза мала незвичну властивість робити прозорим те, на що крізь неї дивилися. Маркіз не знав, звідки в свою чергу отримала скло Вікторія, перш ніж він поцупив його в неї, щоб надолужити за платню, яка, на його думку, виявилася не зовсім такою, про яку вони домовлялися — врешті-решт, є тільки один Слон, і здобути його щоденника було нелегко, як і втекти від того Слона і його Замку, після того, як щоденника було отримано. Маркіз опустив збільшувальне скло Вікторії до однієї з чотирьох кишень, яких у пальті практично не було, і з того часу не міг його знайти.

На додачу до незвичайних кишень, пальто також мало чарівні рукави, імпозантного коміра і розріз іззаду. Воно було пошите з якоїсь шкіри, мало колір мокрого асфальту опівночі, а ще — і це найважливіше з усього названого — воно мало стиль.

Дехто може сказати, що одяг створює людину, і здебільшого це не так. Однак буде правдиво сказати, що коли хлопець, який пізніше став маркізом, уперше вдягнув на себе це пальто і глянув у свічадо, він вирівняв спину і змінив поставу, бо, побачивши своє віддзеркалення, зрозумів, що людина в такому пальті не може бути простим пацаном, звичайним кишеньковим крадієм чи збирачем послуг. Хлопчина в пальті, яке тоді ще було на нього завелике, усміхнувся до свого віддзеркалення і згадав ілюстрацію з колись баченої книжки, на якій кіт мельника стояв на задніх лапах. Такий безтурботний кіт у чудовому пальті й великих показних чоботах. Тоді хлопець і дав собі ім'я.

Він знав, що таке пальто може носити тільки маркіз де Карабас. Ані тоді, ані пізніше він не був певен, куди в слові «Карабас» ставиться наголос. Іноді він вимовляв його так, а іноді — інакше.

Вода піднялася йому до колін, і він подумав: «Цього б ніколи не трапилося, якби моє пальто було при мені».

Настав ринковий день після найгіршого тижня в житті маркіза де Карабаса, і справи його начебто й не думали покращуватися. З іншого боку, він вже не був мертвим, а перерізане горло швидко гоїлося. В його глибині навіть з'явилася хрипкість, яка здалася маркізу доволі привабливою. Це були незаперечні переваги.

Але в тому, щоб бути мертвим, або принаймні бути мертвим ще недавно, легко відшукувались такі ж незаперечні недоліки, і серед них найгіршим була втрата пальта.

Від Стічного народу не було жодної користі.

— Ви продали мій труп, — сказав маркіз. — Таке трапляється. Ви також продали мої персональні речі. Я хочу їх повернути й готовий заплатити.

Данникін зі Стічного народу знизав плечима.

— Ми продали їх, — сказав він. — Як і тебе. Не можна забирати продане. Так справи не ведуться.

— Тут ідеться, — сказав маркіз де Карабас, — про моє пальто. Я маю намір зробити все, щоб його повернути.

Данникін знизав плечима.

— Кому ви його продали? — спитав маркіз.

Тунелевик нічого не відповів. Він удав, ніби взагалі не почув питання.

— Я можу дістати вам парфумів, — сказав маркіз, приховуючи роздратування під усією ввічливістю, яку здатен був зібрати. — Прекрасних, чарівливих, духовитих парфумів. Вам же так їх хочеться.

Данникін подивився на маркіза з кам’яним обличчям. Тоді він провів пальцем по горлу. На думку маркіза, такий