Світляки на полі бою - В В Срібна
Розділ 26
― Яне!- протягнула втомлено Ольга, запрокинувши голову назад. -Ну скільки нам ще їхати! Здається, що вже пройшла вічність… Давай хоч на хвильку зупинимося, прошу тебе!
― Не думаю, що нам ще залишилося багато їхати, але добре, схоже і справді треба зупинитися і перепочити. Знайдемо слушне місце і зупинимося, все одно вже скоро буде темніти, а вночі їхати й справді не хочеться.- посміхнувшись, відповів Ян.
Вечоріло. Золотисте сонце все глибше тонуло в горизонті, заливаючи небо відтінками жовтого і помаранчевого. Зелене поле, завдяки цьому, здавалося дуже теплим, воно ніби колихалося серед моря сонячного проміння. Ян завдяки цьому був спокійним не дивлячись на всю відповідальність, що ніс на собі останнім часом. Він відчував той самий спокій, як тоді, коли вони з Семенчиком мирно гралися ще дітьми у поля, коли він навіть не здогадувався, що чекає його у майбутньому.
― Яне, тут є гарне місце! Воно підійде для ночівлі!- крикнув Максим, який їхав попереду.
― Добре, там і заночуємо!
Зупинившись, вони розпалили багаття і перекусивши лягли спати. Ніч пройшла спокійно. Наступного ранку вони зібралися і направилися далі. В один момент, вони опинилися на перехресті. Це означало лише одне. Їм пора розділяти.
― Ольго, ти все зрозуміла?- вже в третє перепитував схвильований Ян.
― Так, не хвилюйся, все буде виконане на найвищому рівні.- широко посміхнувшись сказала вона.- А якщо щось трапиться, я миттю телепортуюся до тебе!
― Наіль, а ти?
*― Не хвилюйтесь, принцесо. Ти ж мене знаєш.
*― Я ж просив мене так не називати…- відвернувшись, відповів Ян на що Наіль лише посміхнувся і вони роз’їхались.
Рустем влаштував прекрасне весілля. На якому кожен другий обговорював нареченого. Всім було цікаво, чому ж султан віддав свою сестру, яку раніше беріг, як зіницю ока, за подібну людини. Про це говорили пошепки не дивлячись на ризик втратити голову. Рустем про це прекрасно знав, але йому це подобалося. Він вважав, що Кюсем отримала по заслугах, а їх думки не хвилювали його, хоча, це навіть йому подобалося, особливо чутка, що дівчина серйозно провинилася і за це отримала таке покарання, що і було в цілому правдою. Все діло навіть дійшло до того, що деякі вважали, що Кюсем наказувала приводити до неї чоловіків і розважалася з ними, а Рустем, в свою чергу, дізнавшись про це, віддав її за першого ліпшого, щоб вона не нашкодила династії поганою репутацією.
Кюсем була вбрана в розкішну червону сукню прикрашену золотом, її голова була покрита червоною напівпрозорою тканиною з вишитими золотими візерунками. На її шиї виднівся символ їх династії. Очі дівчини були пустими, вона гарно розуміла, що буде з нею далі. Чоловік був досить відомим через свої вчинки. Всі знали, що він знущався і катував своїх дружин. Ця доля чекала і її, рано чи пізно, але чекала. Відчувати себе такою слабкою було для неї чимось новим, тим, що вона ніколи не відчувала. Всі її спроби врятуватися були марними. Влада Кюсем була жменею піску, яку Рустем з легкістю розвіяв, залишивши її не з чим. Вона всім серцем кляла його, але що світу до її прокльонів? Ніяка сила не стала б на її бік.
Її чоловік був на п’ятнадцять років старший. Він вже мав декілька зморшків і густу бороду. Одягнений наречений був багато. І всю церемонію свердлив Кюсем поглядом, посміхаючись. Ця посмішка здавалася їй огидною, від її вигляду вона постійно відверталася і старалася не дивитися на нього.
В момент, коли дівчина повинна була сказати присягу, вона повернулася шукаючи поглядом Рустема. В її серці все ще була надія, що він зупинить це все, пробачить її. Вона сподівалася, що він все ще любить її, але нарешті знайшовши його, побачила лише посмішку. Він не збирався її рятувати. В той момент вона тихо, без єдиної надії сказала:
*― Згодна…- по її щоці пробігла сльоза після чого вона подивилася на огидного їй чоловіка і покірно опустила голову.
Рустем стояв у саду глибоко занурившись у свої думки. Сад, який не зважаючи на ріки крові, які пролила його династія, на всі прокльони, все ще прикрашав цей палац. В один момент він почув ніжний жіночий голос з-за спини, яки відірвав його від розглядання чудового куща червоних троянд.
*― Щось трапилося? Ви виглядаєте стурбованими.- як завжди з ніжною посмішкою сказала Феріда.
*― Ні, просто згадав дещо.- поправляючи хвилясте пасмо дівчини сказав Рустем і після не великої паузи продовжив:- Скажи, ти вважаєш мене поганою людиною, що приносить лише зло у цей світ?
*― Що ви, як на мене, ви дуже добрий і справедливий. Якби ви були таким поганим, то як би в нас з’явився настільки прекрасний і чистий хлопчик?
*― Ти права. Даніяз і справді чудова дитина, я досі кожного дня дякую Алаху за його народження. - Рустем поцілував дівчину в маківку.- Моя прекрасна Феріда.- зробивши паузу він продовжив.- Пішли, стає прохолодно, не хочу, щоб ти захворіла.
За вікном старої хати, вже було темно, було чутно лише тишу і шобуршіння листя доки з-за дверей не почулися кроки й за декілька секунд в них постукали після чого в середину зайшов чоловік в темній накидці з капюшоном.
*― Я не очікував тебе тут побачити Джабіре. Думав ти, як і Айнур, на стороні Рустема.- мовив чоловік, який спокійно сидів дивлячись на вогонь.
