Сказання Земномор'я - Урсула К. Ле Гуїн
— Загалом, ця стара руїна до нас ніякого відношення не має, - буркнув Берч з явним невдоволенням, і тактовний Айворі питати більше не став. Але йому захотілося побачити ту дівчину, що прекрасна, як «велике квітуче дерево». Він став регулярно прогулюватися верхи повз Стару Ірію. Кілька разів він заїжджав у село біля підніжжя пагорба, намагався ставити там всілякі питання, але в селі толком і зупинитися не було де, і ніхто на його розпитування відповідати не бажав. Якась відьма з більмом на оці тільки раз на нього глянула і тут же зникла у себе в хатині. А підніматися нагору, до самого дому, він не наважувався, побоюючись як божевільних собак, так і можливої зустрічі з господарем-п'яницею. Однак все ж спробувати йому хотілося: по-перше, йому шалено набридла одноманітне життя в Уестпулі, а по-друге, він завжди любив ризик. І одного разу він все ж поїхав до старого будинку, незважаючи на те що собаки, абсолютно озвірівши, стали кидатися на коня, клацаючи зубами. Кобила сахалася, лягалась і все намагалася піднятися на диби, так що він насилу утримував її закляттями і силою власних рук. Нарешті собаки добралися і до його ніг, і він вже готовий був дозволити вороній кобилі робити, що їй заманеться, коли хтось раптом став розганяти рикаючих псів, обсипаючи їх прокльонами і ударами батога. Коли Айворі нарешті вдалося змусити перелякану кобилу стояти смирно, він побачив перед собою дівчину, дійсно прекрасну, як «велике квітуче дерево». Вона була дуже висока, вся мокра від зусиль, з великими, але красивими руками і ногами, з великим носом і ротом, з величезними очима і цілою копицею пишного довгого і наскрізь пропиленого волосся. І ще вона пронизливо кричала на повискуючих собак:
— Назад! Назад в будинок, сучі діти! Ах ви, падальщики прокляті!
Айворі притиснув руку до правого стегна, ближче до коліна, де його штани були порвані собачими зубами і на них розпливалося кривава пляма.
— Ви поранені? — запитала висока дівчина. — Ах, чортове поріддя! — Вона погладила і обережно обмацала праву ногу кобили; руки її вкрилися кров'ю і кінським потом. — Ну, ну, — ласкаво примовляла вона, — ти смілива дівчинка, відважне серце! — Кобила опустила голову і вся так і здригалася від несподіваної ласки і полегшення. — З якого дива ви сюди поперлися та ще й тримали кобилу посеред собачої зграї? — розлючено накинулася на Айворі дівчина. Тепер вона стояла на колінах біля самісіньких кінських копит і дивилася на нього знизу вгору. А він дивився на неї зверху вниз, продовжуючи сидіти в сідлі, і все-таки відчував себе поряд з нею мало не карликом.
Його відповіді вона чекати не стала.
— Я відведу її наверх, — сказала вона, поспішно встаючи, і взялася за поводи. Айворі зрозумів, що йому пропонується з коня злізти. Він спішився і запитав:
— А що, настільки погано? — Він зумів розгледіти на кінській нозі лише яскраво-червону криваву піну.
— Ну, йдемо, йдемо, люба моя, — сказала дівчина, звертаючись явно не до нього. Кобила довірливо пішла за нею. Вони прямували кам'янистою стежкою кудись на дальню сторону пагорба, де, як виявилося, стояла стара стайня зі стінами з грубого каменю. Коней в стайні не було жодного, зате там гніздилось безліч ластівок, які без кінця шастали під дахом і щебетали, швидко обмінюючись новинами.
— Потримай-но її, щоб стояла спокійно, — звеліла Айворі дівчина, сунула йому повідок і вийшла, залишивши його в цій покинутій стайні одного. Втім, вона незабаром повернулася, тягнучи важке відро з водою, і почала обмивати кобилі ногу. — Зніми з неї сідло! — знову наказала вона йому, і в її тоні явно чулося нетерпіння і презирство. Але Айворі підкорився; ця груба велетка трохи дратувала його, все ж викликаючи пекучу цікавість. Вона більше вже не здавалася йому схожою на квітуче дерево, однак і справді була красива, але якоюсь особливою, лютою, завершеною красою. Кобила повністю їй підкорялася. Коли вона говорила, наприклад: «Підніми-но ногу!» — кобила тут же її наказ виконувала. Дівчина витерла її всю з ніг до голови насухо, дбайливо накинула їй на спину попону і вивела на сонечко. — Вона одужає, - сказала дівчина Айворі. — Рана, правда, досить глибока, але якщо ти будеш чотири-п'ять разів на день промивати її теплою солоною водою, вона скоро затягнеться. Мені дуже шкода, що так вийшло. — Ці слова вона сказала явно від щирого серця, хоча і трохи незадоволеним тоном, наче так і не могла зрозуміти, як це він міг допустити, щоб на його кобилу напали собаки. І нарешті вона вперше подивилася прямо на нього. Очі у неї виявилися рудувато-карими, дуже ясними, схожими на винний топаз або бурштин. Дивні очі. І дівчина ця була з ним, досить високим чоловіком, однакова на зріст.
— Мені теж дуже шкода, — сказав він майже весело, щоб вона не подумала, що він сердиться.
— Ця кобила належить господареві Уестпула. Значить, ти його чарівник?
Він вклонився.
— Айворі з великого порту Хавнор до ваших послуг. Можу я…
Вона не дала йому договорити:
— Я думала, ти з Рока.
— Ну так, взагалі, - підтвердив він, намагаючись зберігати гідність.
Вона подивилася на нього своїми дивними очима, і він раптом подумав, що за цими очима нічого прочитати неможливо, як і по очах тварини, вівці, наприклад. А з неї так і сипалися питання:
— Ти там жив? Навчався? І ти знаєш Верховного Мага?
— Так, звичайно, — сказав він з посмішкою. Потім вперше скривився від болю і притиснув руку до стегна.
— Ти що, теж поранений?
— Трошки, нічого страшного, — сказав він. І справді, рана вже перестала кровоточити, що його навіть трохи засмутило.
Дівчина знову зазирнула йому в очі.
— А як… як там взагалі… на Рокові?
Айворі відповів не відразу; він, трохи накульгуючи, підійшов до старовинної кам'яної підставки для сідання на коня і сів на неї, витягнувши ногу і погладжуючи хворе місце. Потім уважно подивився на цю дивну дівчину і нарешті промовив:
— Багато часу буде потрібно, щоб розповісти, що являє собою острів Рок. Але я з задоволенням розповім тобі про нього.
— Ця людина — чарівник або майже чарівник, — сказала Стрекозі відьма Роза. — Причому чарівник
