Сказання Земномор'я - Урсула К. Ле Гуїн
Коли Стрекозі виповнилося тринадцять, старий виноградар і економка, єдині слуги, які ще залишилися в маєтку, прийшли до свого господаря і сказали, що дівчинку пора назвати Справжнім ім'ям. Але коли вони запитали, чи не послати за чаклуном, який жив досить далеко, за Західним Ставом, чи нехай прийде місцева чаклунка, господар Старої Ірії раптом неймовірно розлютився і заверещав:
— Сільська відьма? Ця стара карга назве ім'я дочці лорда і спадкоємиці Ірії? Або, може, сюди з'явиться якийсь смердючий чаклун-зрадник, прислужник тих злодюг, що вкрали Західний Ставок ще у мого діда? Та якщо цей тхір наважиться ступити на мою землю, я на нього собак спущу — нехай йому печінку вирвуть! Так йому можете і передати! — Він ще довго кричав і гарячкував, так що в підсумку стара Дейзі просто повернулася до себе на кухню, а старий Коні — на виноградник. Що ж стосується тринадцятирічної Стрекози, то вона вибігла з дому і помчала в село, яке лежало біля підніжжя пагорба; за нею слідом, очманівши від збудження, гавкаючи і виляючи хвостами, мчала зграя собак, яких вона намагалася прогнати назад додому за допомогою далеко не «благородних» виразів, яких набралася у батька.
— Верніться негайно, ви, суки невдячні! — волала вона. — Додому, зрадники повзаючі! - І собаки в кінці кінців дійсно її послухалися і побрели до дому, винувато опустивши хвости.
Стрекоза застала сільську відьму за вельми неприємним заняттям: та витягувала черв'яків з загноєної рани на овечому огузку. Зазвичай цю відьму всі звали просто Роза; це було дуже поширене ім'я на островах Архіпелагу. Люди, Справжнє ім'я яких таїть в собі магічну силу, як діамант таїть у собі світло, часто вважають за краще вживати в побуті найбільш розхожі, рядові імена.
Роза бурмотіла якесь закляття, що сприяє загоєнню гнійних ран, але основну частину роботи робили її вмілі руки і гострий маленький ножик. Ярка мовчки терпіла ці колупання ножем в своїй рані, і її непроникні бурштинові очі дивилися тупо, кудись по той бік того, що відбувається; вона лише часом зітхала від болю і тупала маленьким копитцем лівої передньої ноги.
Стрекоза довго і уважно спостерігала за роботою відьми. Роза витягла хробака, кинула на землю, плюнула на нього і знову почала копатися в рані. Дівчинка обняла вівцю за шию, бажаючи її втішити, і вівця вдячно пригорнулася до неї; обом так було набагато спокійніше. Нарешті Роза витягла останнього черв'яка, теж кинула на землю, кілька разів плюнула зверху і сказала до Стрекози:
— А тепер подай-но мені он то відерце. — Вона гарненько промила рану солоною водою, і вівця, зітхнувши ще важче, пішла геть з двору. Медицина їй явно порядком набридла. — Гей, Баки! — крикнула Роза. Якийсь замурзаний малюк виринув з-під куща, де, мабуть, солодко спав, і поплентався за вівцею, про яку нібито мав дбати, хоча вівця ця була значно старішою, більшою і, можливо, мудрішою за нього.
— Кажуть, потрібно, щоб ти дала мені ім'я, — сказала Стрекоза. — А батько страшно розлютився. Ось я і прийшла сама.
Відьма нічого їй не відповіла. Вона знала, що дівчинка сказала правду. Але коли господар Старої Ірії говорив, що відтепер він буде дозволяти або забороняти, то більше вже ніколи свого рішення не змінював, пишаючись власною твердістю, бо, на його думку, тільки слабкі люди здатні спершу щось стверджувати, а потім відмовлятися від своїх слів.
— А чому я не можу дати собі ім'я сама? — запитала Стрекоза, поки Роза мила ніж і руки в солоній воді.
— Цього робити не можна.
— Але чому? Чому ім'я людині обов'язково повинні давати відьми або чаклуни? Що в вас такого особливого?
— Значить, так… — почала Роза і виплеснула солону воду на брудний двір прямо перед ґанком. Будинок її, як і у більшості відьом, стояв трохи осторонь від села. — Значить, так, — повторила вона, озираючись з таким дивним виглядом, ніби щось шукала і не могла знайти — чи то відповідь на питання Стрекози, чи то загублену вівцю, чи то просто рушник, — варто було б тобі все-таки дещо що знати про магічні сили і уміннях чаклунів і відьом, ти ж уже велика! — І вона нарешті подивилася прямо на Стрекозу, правда, тільки одним оком, тому що друге її око дивилося кудись убік, у всякому разі, не на Стрекозу. Іноді дівчинці здавалося, що у Рози косить ліве око, а іноді — що праве, але чомусь завжди одне з її очей дивилося прямо, а друге виглядало щось невидиме чи за рогом, то чи взагалі невідомо де.
— Про які сили і уміння?
— Про такі! — раптом розсердилася Роза і раптом пішла в будинок — в точності як та її вівця з двору. Стрекоза пішла за нею, але зупинилася на порозі: не можна входити в будинок відьми без запрошення.
— Ти ж казала, що у мене є сила! — крикнула дівчинка кудись в смердючу напівтемряву.
— Так, говорила. У тебе є сила, і дуже велика, — долинуло з глибини хатини. — І про це ти теж повинна знати. Але того, що тобі належить в житті, не знаємо ні я, ні ти. Це спершу потрібно з'ясувати. Але для цього потрібна особлива сила, якої в тебе немає. Тільки вона дозволяє давати людям їхні Справжні імена. Але ВЗЯТИ собі ім'я не може ніхто!
— А чому? Адже що може бути ближче людині, ніж його власне ім'я?
Відповіддю було тривале мовчання. Стрекоза терпеливо чекала на ганку.
Нарешті відьма виринула зі своєї нори з веретеном, зробленим з мильного каменю, і клубком бруднуватої вовни. Вона сіла на лавочку, яка стояла біля дверей, запустила веретено і спряла досить великий шматок сіро-коричневої пряжі, перш ніж відповіла:
— Твоє ім'я — це ніби ти сама. Це твоя сутність, вірно? Але раз так, то що таке ім'я? Це слово, яким тебе називають інші. А якби навколо не було нікого, крім тебе самої, то для чого тобі потрібно було би якесь ім'я?
— Але ж… — Стрекоза почала було заперечувати, але тут же замовкла: крити їй було нічим. Подумавши трохи, вона
