Сказання Земномор'я - Урсула К. Ле Гуїн
II. Айворі
Берч, справжній правитель острова Вей і Ірії, розташованої на західному узбережжі острова Вей, не був власником старовинного будинку та прилеглих до нього земель, зате володів центральною, найбагатшою частиною маєтку. Його батько, який куди більше цікавився виноградниками і садами, ніж нескінченними сварками з родичами, залишив Берчеві в спадок прекрасні квітучі землі. Берч найняв людей, здатних управляти всім цим господарством — фермами і виноградниками, винними діжками, перевезеннями і тому подібними справами, — а сам вирішив просто насолоджуватися життям завдяки отриманому багатству. Він до того ж вигідно одружився на соромливій дівчині — дочці молодшого брата лорда Уейферта, правителя однойменного острова, — і йому доставляло нескінченне задоволення думка про те, що у його жінки і дочок така благородна кров.
Згідно моді того часу представникам знаті належало мати серед своїх слуг і справжнього мага з чарівним посохом і сірим плащем, який здобув освіту на Острові Мудрих, і Берч, зрозуміло, теж завів у себе в будинку такого чарівника з острова Рок. Хоча спершу трохи здивувався тому, як легко виявилося це зробити, лише заплативши необхідну суму.
Молодий маг на ім'я Айворі насправді ще не встиг отримати свій посох і плащ; він пояснював це тим, що буде виведений в чарівники, як тільки повернеться на Рок, а поки тамтешні Майстри послали його в широкий світ для придбання того життєвого досвіду, який абсолютно необхідний справжньому чарівникові і якого не можуть йому дати ніякі заняття в Школі. Берч поставився до цієї заяви вельми скептично, але Айворі запевнив його, що за роки навчання на Рокові він придбав знання у всіх областях магії і на доказ створив ілюзію, ніби ціле стадо оленів пробігає по величезній їдальні; потім прекрасні лебеді, махаючи чудовими крилами, зграєю влетіли в їдальню крізь південну стіну, а вилетіли — крізь північну. І нарешті посеред їдальні виник срібний басейн, в центрі якого бив фонтан, а коли чарівник запропонував господареві дому та членам його родини покуштувати напій, який іскрився у фонтані, і вони обережно наповнили свої кубки, то виявилося, що це якесь дивне вино. «Це знаменита „Андрадська лоза“», — сказав молодий чарівник, скромно посміхаючись. До цього часу він вже встиг повністю підкорити дружину господаря і його дочок, та й сам Берч теж вирішив, що ця молода людина цілком гідна такої високої платні, хоча він, Берч, особисто вважав найкращим сухе червоне вино, так зване фанійське, яке робили на його власних виноградниках і яке, якщо випити його достатньо багато, непогано кружило голову, тоді як жовтуватий напій в басейні здався йому просто підсолодженою медом водою.
Якщо молодий чаклун Айворі і шукав життєвого досвіду, то нічого особливого, оселившись у Берча в Уестпулі, він дізнатися про життя не зміг. Кожен раз, як у Берча бували гості — з гирла річки Кембер або з сусідніх маєтків — потрібно було показати все те ж стадо оленів, лебедів і фонтан з золотистим вином. Айворі, втім, вигадав ще кілька дуже симпатичних трюків-феєрверків, які добре було влаштовувати теплим весняним вечором в саду. Але коли керуючий садами приходив до господаря і питав, чи не може його чарівник застосувати яке-небудь закляття, щоб в цьому році збільшити урожай груш або ж за допомогою своїх чар призупинити розвиток чорної гнилі, якою страждають виноградники на південному пагорбі, Берч говорив: «Чарівник з Рока не може опускатися до таких дрібниць. Іди до сільського чаклуна і скажи йому, щоб відпрацьовував свій хліб!» А коли молодша дочка Берча серйозно занедужала і почала безперервно кашляти, її мати не наважилася турбувати «мудрого Айворі» з настільки незначного приводу, а послала за цілителькою Розою зі Старої Ірії і попросила її прийти до них — хоча тільки через чорний хід! — і зварити якесь зілля або заспівати цілющу пісню, щоб дівчинка нарешті одужала.
Айворі ж навіть не помітив, що у господаря хвора дочка, що груші погано плодоносять, що гниль губить виноградники. Він продовжував займатися своїми справами, як і повинен був робити освічений і вправний чарівник: цілими днями гасав верхи на гарненькій вороній кобилі, яку надав йому Берч для необхідних роз'їздів, бо він ясно дав господареві зрозуміти, що прибув сюди з Рока не для того, щоб пішки місити пил і бруд сільськими дорогами.
Під час своїх прогулянок верхи він не раз проїжджав повз старий будинок на пагорбі, оточений величними дубами. Одного разу він навіть звернув було на дорогу, що вела на пагорб, але ціла зграя худих собак з вискаленими мордами, лютим гавканням і риком, кинулася йому напереріз. Його кобила, видно, дуже боялася собак, вона тут же встала на диби і вже готова була понести, так що Айворі поспішив геть і після цього випадку намагався триматися подалі від старого будинку на пагорбі. Але все-таки в красі він дещо розумів, і йому дуже подобався цей будинок, який ніби заснув у полуденній тиші раннього літа під плямистою тінню дубового листя.
Айворі запитав у Берча, що це за будинок, і той відповів:
— Та це Ірія! Тобто, я хотів сказати, Стара Ірія. По праву цей будинок теж належить мені. Але після цілого століття міжусобиць і битв мій дід, щоб припинити нескінченні сварки, вирішив поступитися цим будинком, і прилеглими до нього землями. Хоча господар Старої Ірії досі зі мною через це свариться. Втім, він найчастіше такий п'яний, що лика не в'яже. Я, правда, його вже кілька років не бачив. У нього, здається, ще дочка була.
— Її звуть Стрекоза, і вона все там сама робить, я її сама в минулому році одного разу бачила! Вона висока і дуже красива. Схожа на велике квітуче дерево! — випалила раптом молодша дочка Берча, Роза, яка була зайнята тим, що невпинно і дуже пильно спостерігала за всім навколо і цими спостереженнями заповнювала своє життя — всі ті чотирнадцять років, які були відведені їй злощасною долею. Сказавши це, дівчинка закашлялась
