Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Було, в нім ще показували…

— Я зрозуміла, — відповіла стюардеса, широко посміхнувшись. — Ти, напевно, заснув і тобі наснилося, так?

Дуглас нічого не сказав. Адже він точно дивився цей фільм… Хоча коли стюардеса стверджує, що показували тільки «Симпсонів», схоже, він дійсно спав. Ну або знову стався один із його несподіваних провалів у пам’яті. У такі моменти хлопчик дуже дивувався з того, що відбувалося навколо. Це не фобія, але він ніколи ще не наважувався розповісти все кому-небудь. Та й роз’їжджаючи так часто, Дуглас практично не мав часу потоваришувати з ким-небудь настільки, аби можна було повністю довіритися.

Стюардеса продовжувала з посмішкою:

— О, не хвилюйся, таке часто трапляється. Кілька тижнів тому один пан теж заснув — ми тоді летіли до Канади, — а коли прокинувся, запитав, скільки ще летіти до Риму! Довелося викликати командира, і тільки потім він заспокоївся та пригадав, що якраз і збирався летіти до Канади, а зовсім не до Риму…

Дуглас посміхнувся у відповідь, і стюардеса попрощалася з ним, відходячи до іншого пасажира.

До приземлення ще хвилин двадцять, тому можна й подрімати. Поклавши навушники на столик, хлопчик зручніше влаштувався в кріслі біля вікна.

Перед тим як заснути, він ще встиг подумати: «Невидимі, ага… Шкода, а так було схоже на дійсно цікаве кіно…»

Роберт Кершо зойкнув від задоволення, чим порушив тишу готельного номера.

Готель був найнижчої категорії, як і всі ті, де чоловік зазвичай зупинявся, але Кершо це не турбувало. Роберт був справжнім Нишпоркою й тому цікавився тільки тим, що шукав у даний момент.

А зараз він займався чимось, що не давало спокою ось уже десять років. І не міг зупинитися, поки всього не з’ясує.

Тремтячими від збудження руками витяг ножиці з футляра й почав вирізувати статтю з місцевої газети.

Він уклеїв її разом із іншими до товстого зошита, вже наполовину заповненого подібними до цього повідомленнями:

У поліції він розповів, що його врятували дивні підлітки, які нібито не бояться вогню.

На запитання, як їм удалося врятуватися, одні з них промовчали, інші ж заявили, що своїм порятунком зобов’язані групі однолітків. Ті називають себе Невидимими, з’являються начебто нізвідки й так же несподівано зникають.

Заміток на такий кшталт були десятки, але та, яку Кершо вирізував зараз, повинна була б увійти до розряду ОСОБЛИВИХ. Вона набагато інформативніша від інших: там містилися два факти — ім’я і місце. Ось ця стаття:

Уже багато днів маленький Ренді, котрий потрапив із батьками в автокатастрофу; був прикутий до лікарняного ліжка. Але раптом учора ввечері він розплющив очі. Родичам, що плакали від щастя, хлопчик розповів свій сон, в якому якась дівчинка привела його в його тіло й повернула відтак до життя. Наскільки малюк пам’ятає, дівчинку звали Грета, вона з Туманної Бухти. Таке містечко дійсно існує на півострові Монтеррей у Каліфорнії. Яке пояснення можна дати цьому феномену? Лікарі висувають найрізноманітніші гіпотези…

У статті йшлося ще про щось, але Роберт пропустив це. Безплідні припущення не становили інтересу. Тільки в нього були фрагменти головоломки, яка незабаром повинна бути розгадана. Тепер він отримав дві важливі вказівки: ім’я — Грета й назва місця — Туманна Бухта, Каліфорнія.

Подивився на карту Сполучених Штатів, розкладену на столі. Червоними кружечками на ній були відзначені місця феноменів, про які писали в газетах. Поряд із кружечками проставлені дати, усі в межах останніх десяти років. Феномени виникали без певної системи, у довільному порядку. Але тільки на перший погляд, тому що останнього року відмітки на карті неначе прагнули до певної мети — Туманної Бухти, штат Каліфорнія.

Туманна Бухта.

Вони поверталися додому.

Дуглас Маклеод прибув до аеропорту в середині дня. Зупинка автобусів розташовувалася саме там, де йому сказав батько. Дугласу пощастило — він застав автобус, готовий вирушати. Менш ніж за годину хлопчик буде на місці.

Туманна Бухта. Хто знає, як там…

Містечко показалося несподівано, як це завжди буває, коли подорожуєш автомобілем. Розкинуте на берегах природної затоки, воно все раптом відкрилось удалині як на долоні, поки автобус поволі з’їжджав серпантином. Спуск був настільки крутим, що Дугласу раз у раз здавалося, ніби вони ось-ось упадуть униз.

Хлопчик закрив свою копію «Людей Ікс», поклав її до ранця та обтрусив звичні крихти.

Поки автобус минав будиночки, розташовані на схилі, Дуглас думав про дядька, який, імовірно, уже чекав його на кінцевій станції. Дядька звали Кендред, але він наполягав, аби до нього зверталися Кен, тому що повне ім’я, як він стверджував, викликало в нього напад позіхання. Дуглас раніше рідко зустрічався з дядьком, коли той приїжджав відвідати свою сестру, маму Дугласа. Брат був набагато старшим за сестру, а тому, через університет та інші справи, вони рідко бачилися.

Коли мати хлопчика померла, Кен перестав приїжджати до племінника, хоч і телефонував йому кожного разу на Різдво. Проте він охоче погодився взяти Дугласа