Душевна музика - Террі Пратчетт

— Разом утрьох? — спитав Імп.

— Чому ні.

— Алле ми граємо томську музику, ллюдську музику й тролльську музику, — завважив Імп. — Я не певен, що можна їх поєднати. В сенсі, гноми сллухають томську музику, ллюди — ллюдську, а троллі — тролльську. Що в нас вийде, колли все це змішати? Це буде жахлливо.

— Але ми добре ладнаємо, — сказав Вапняк, підвівшись і взявши сільничку з шинкваса.

— Ми всі музиканти, — сказав Толоз. — У нас не так, як у простих людей.

— Ага, точно, — сказав Вапняк і сів.

Щось хруснуло. Вапняк підвівся.

— Ох, — сказав він.

Імп нахилився. Повільно і вкрай обережно забрав із лавки залишки арфи.

— Ох, — повторив Вапняк.

— Я її на фестиваллі виборов, — сказав Імп.

— Можна її склеїти? — спитав Толоз, трохи помовчавши.

Імп похитав головою.

— Бач, у Ллямедах не ллишилося нікого, хто вмів би, — сказав він.

— Так, але на вулиці Вправних ремісників...

— Мені так шкода. Чесно, дуже шкода. Не знаю, як вона там опинилась.

— Ти не винний.

Імп спробував — безуспішно — скласти докупи уламки. Але не можна скласти докупи поламаний інструмент. Він пригадав, як барди про це розповідали. Інструмент мав душу. Всі інструменти її мали. Коли вони ламалися, їхні душі відлітали геть, ніби птахи. Зібрані докупи уламки лишалися просто річчю, просто набором зі шматків дерева й дроту. На такому можна грати, і невтаємничений слухач може навіть не помітити різниці, та... Так само можна зіштовхнути когось зі скелі, потім зшити докупи й сподіватися, що загиблий оживе.

— Е-е-е... Може, ми могли би знайти тобі нову? — озвався Толоз. — Є така... симпатична музична крамничка в Задньому... — він затнувся. Звісно, була симпатична музична крамничка в Задньому провулку. Вона ж завжди там була. — У Задньому провулку, — повторив він, ніби запевняючи сам себе. — Точно можна там іншу знайти. У Задньому. Завжди там була та крамниця.

— Алле не точно таку, — відповів Імп. — Майстер, перш ніж торкнутися до дерева, мусив два тижні сидіти в печері під водоспадом, загорнутий у воллячу шкуру.

— Нащо?

— Не знаю. Така традиція. Мусить звілльнити розум від зайвих думок.

— Але ж мусить бути якась заміна, — завважив Толоз. — Щось тобі знайдемо. Який музикант без інструмента.

— У мене грошей немає, — сказав Імп.

Толоз по-дружньому ляснув його по спині.

— Яка різниця! У тебе друзі є! Ми тобі допоможемо! Це найменше, що ми можемо для тебе зробити.

— Алле все, що в нас булло, ми на вечерю витратилли. Немає білльше грошей.

— Ти якось похмуро на все дивишся, — сказав Толоз.

— Ну, так. Алле грошей, бач, у нас немає.

— Я щось придумаю, — запевнив Толоз. — Я гном. Ми на грошах знаємося. Майстер грошових справ — це практично моє друге ім’я.

— Шось задовго для другого імені.

Коли вони дійшли до крамниці, яка розташувалася точно навпроти височезного муру Невидної академії, було вже майже темно. Крамниця була схожа одночасно на склад музичних інструментів і на комісійну чи ломбард, бо в кожного музиканта трапляються в житті періоди, коли він ладен тимчасово пожертвувати інструментом заради можливості попоїсти й поспати не просто неба.

— Ти тут хоч раз шось купував? — спитав Вапняк у Толоза.

— Ні... Ніби не пригадую.

— Вона зачинилась.

Толоз погрюкав у двері. За якийсь час ті прочинилися, і крізь вузьку шпарину почасти показалося обличчя пристаркуватої жінки.

— Ми хочемо придбати інструмент, пані, — сказав Імп.

Одне око й кутик рота зміряли його з голови до п’ят.

— Ти людина?

— Так, пані.

— Ну, гаразд.

Освітлювало крамничку кілька свічок. Стара повернулася в укриття за прилавком і звідти дуже уважно спостерігала за відвідувачами — чи ті бува не мають наміру прийти потім і вбити її уві сні.

Учасники тріо обережно просувалися серед товарних завалів. Здавалося, інструменти сюди стікалися багато століть — хтось приносив їх і більше не повертався. Музиканти — вони такі, в них частенько туго із грішми. Це практично друге визначення музичного фаху. Тут були бойові роги. Лютні. Барабани й литаври.

— Тут сам мотллох, — ледь чутно пробурмотів Імп.

Толоз здмухнув пил із вигнутого дерев’яного рога і, піднісши до рота, видув із нього звук, що нагадував передсмертний писк варених бобів на розжареній сковорідці.

— Я так розумію, там миша вмерла, — сказав він, заглянувши всередину.

— А не треба все підряд до рота тягти, — огризнулася стара.

На іншому кінці крамниці, судячи з бренькоту, зійшла мідна лавина.

— Даруйте, — озвався Вапняк.

Толоз підняв кришку геть незнайомого Імпові інструмента. Під кришкою був ряд клавіш, і коли Толоз пробігся по них опецькуватими пальцями, інструмент видав сумний, по-олив’яному дзвінкий звукоряд.

— Що це? — прошепотів Імп.

— Може, клавесин якийсь, — сказав гном.

— Згодиться нам?

— Навряд.

Імп випростався. Він відчував, ніби хтось за ним стежить. Стара точно стежила, але був хтось іще...

— Все даремно. Тут нічого длля мене нема, — голосно сказав він.

— Га, що там? — озвався Толоз.

— Я казав, що...

— От воно знов.

Позаду них щось кілька раз грюкнуло, Вапняк вивільнив із завалів навколо стелажа контрабас і спробував у нього подути.

— Якийсь звук був дивний, коли ти говорив, — сказав Толоз. — Скажи щось.

Імп замислився, як буває з людьми, які все життя говорять певною мовою, а потім їх просять нею «щось сказати».

— Імп? — зважився він.

Врум-врум-врум.

— Це звідтіля...

Ва-уа-уа.

Толоз посунув стос старезних нотних збірок. За ним виявилося музичне кладовище, де розкладалися, серед іншого, дірявий барабан, кілька ланкрійських волинок без труб і половинка кастаньєти — певно, призначена для виконавців дзен-фламенко.

І ще дещо.

Гном витягнув ту штуку. Можна було б умовно назвати її гітарою, вирізаною з суцільного шмату старовинного дерева тупим кам’яним долотом. І хоча гноми переважно не грали на струнних, Толоз здатен був упізнати гітару. Вона мала би нагадувати жіночі форми, хіба тільки ті форми не мали ніг, а натомість мали довгу шию й забагато вух.

— Імпе?

— Що?

Во-уо-уо. Звук був тривожним і зубастим, ніби пилка. Інструмент мав дванадцять струн, але корпус