Душевна музика - Террі Пратчетт
— ВИ ПРОСТО ПОМАХАЛИ. НЕ ДУЖЕ ПО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ЦЕ, НА МОЮ ДУМКУ. ВІДТІНОК КАЧИНОГО ЯЙЦЯ.
Святий зиркнув гірським схилом униз. Наближалося кілька людей. Волосся прикрашене квітами, один ніс щось дуже подібне на миску з рисом.
— АБО, МОЖЕ, СВІТЛО-БІРЮЗОВА.
— Слухай, синку, — поспішно перебив святий, — чого тобі треба, га? У мене часу не так багато.
— БАГАТО. ПОВІРТЕ МЕНІ НА СЛОВО.
— Чого тобі треба?
— ЧОМУ ВСЕ МУСИТЬ БУТИ ТАК, ЯК ВОНО Є?
— Ну...
— ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ПРАВДА Ж?
— До пуття не знаю. Все мусить бути таємницею, розумієш?
Незнайомець якийсь час уважно дивився на святого, і в того виникло відчуття, ніби череп його зробився прозорим.
— ТОДІ ПРОСТІШЕ ЗАПИТАННЯ. ЯК ЛЮДСЬКІ ІСТОТИ ЗАБУВАЮТЬ?
— Про що?
— ПРО БУДЬ-ЩО. ПРО ВСЕ.
— Це... е-е-е... стається саме собою.
Потенційні послідовники звернули стежкою в їхній бік. Святий поспішно взяв до рук полумисок для пожертв.
— Уявімо, що цей полумисок — ваша пам’ять, — сказав він, подзенькуючи дріб’язком. — У нього вміщується от стільки й не більше, бачиш? Коли щось додається, він переповнюється...
— НІ. Я ВСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ВСЕ. ДВЕРНІ РУЧКИ. ЯК СВІТЛО ВИГРАЄ НА ВОЛОССІ. ЗВУКИ СМІХУ. КРОКИ. НАЙМЕНШІ ПОДРОБИЦІ. ТАК НІБИ ЦЕ СТАЛОСЯ ВЧОРА. ТАК НІБИ ВОНО СТАЛОСЯ ЗАВТРА. УСЕ. РОЗУМІЄТЕ?
Святий почухав лискучу лисину.
— Є такий звичай: щоби забути все, треба записатися в Хапонійський іноземний легіон, випити води з чарівної річки, яка казна-де тече, і пити багацько спиртного.
— О. ТАК.
— Але спиртне знесилює тіло й отруює душу.
— ЯКРАЗ ТЕ, ЩО ТРЕБА.
— Вчителю?
Святий роздратовано озирнувся. Послідовники прибули.
— Хвилинку, я тут говорив до... — Незнайомець зник.
— О, вчителю, ми пройшли довгий шлях... — почав новий учень.
— Заткайся на хвильку, га?
Святий випростав перед собою руку, тримаючи долоню боком, і кілька разів махнув нею в повітрі. Щось пробурмотів собі під ніс.
Послідовники переглянулися. Такого вони не чекали. Зрештою, їхній ватажок зважився:
— Вчителю...
Святий розвернувся й ляснув його по вуху. Звук був точно як оплеск.
— Ага! Ось воно! — вигукнув святий. — Ну, то чого ви хотіли?..
Він завмер, щойно його розум осягнув почуте вухами.
— Чого це він сказав «людські істоти»?
Замислений, Смерть дійшов до місця, де великий білий кінь стояв, мирно споглядаючи гірський краєвид.
— ІДИ СОБІ.
Кінь уважно на нього дивився. Цей кінь був значно розумнішим за більшість інших коней, хоча для цього багато розуму не треба було. Здавалося, він розумів, що з його господарем щось не так.
— НАПЕВНО, Я ТРОХИ ЗАТРИМАЮСЬ, — сказав Смерть і рушив геть.
В Анк-Морпорку не дощило. Це для Імпа було величезною несподіванкою.
Другою несподіванкою стала швидкість витрачання грошей. За цей недовгий час він устиг витратити — чи то втратити — три долари і двадцять сім пенсів.
Втратив він їх, бо поклав у миску перед собою, коли всівся грати, як-от мисливці виставляють муляжі качок, щоби привабити справжніх. Та коли глянув у миску, грошей там уже не було.
Люди прибувають до Анк-Морпорка в пошуках багатства. На жаль, інші також його шукали.
А ще тутешнім не потрібні були барди, навіть ті, хто виборов золоту омелу й столітню арфу на великому фестивалі в Ллямедах.
Імп знайшов собі місцинку на одній з найбільших площ, налагодив арфу й почав грати. Ніхто не звертав на нього уваги, окрім хіба тих, кому він нібито заважав пройти, чи тих, хто цікавився вмістом його миски. Зрештою, коли він уже засумнівався, що правильно вчинив, прибувши сюди, на площу придибало двоє вартових.
— Це він на арфі виграє, Ноббі, — сказав один, трохи поспостерігавши за Імпом.
— Програє.
— Ні, коли направду... — огрядний вартовий насупився й опустив очі. — Ти, певно, все життя чекав, щоби отаке сказати, правда ж, Ноббі? Зуб дам, що ти народився із думкою, що колись настане день, коли хтось скаже «він на арфі виграє», і ти, такий весь із себе кмітливий веселун, скажеш «програє». Ну, молодець, молодець.
Імп припинив грати. Неможливо грати за таких умов.
— Взагаллі-то я виграю. На фестиваллях, де на арфах грають...
— А, то ти з Ллямедів, так? — спитав огрядний вартовий. — З акценту чути. Дуже ви там усі музичні, в тих Ллямедах.
— А мені — то ніби граблями по камінню, — завважив той, що звався Ноббі. — Є в тебе ліцензія, малий?
— Лліцензія?
— У них там у Гільдії музикантів з ліцензіями жорстко, — сказав Ноббі. — Коли упіймають тебе на виступі без ліцензії, то інструмент заберуть і тобі його в...
— Та ну тебе, — сказав інший. — Не лякай малого.
— Скажімо так, флейтистів вони не жаліють, — промовив Ноббі.
— Алле ж музика вілльна, як небо і вітер, — відказав Імп.
— Може, але не тут. Послухай розумних людей, друже, — сказав Ноббі.
— Ніколли про Гілльдію музикантів не чув, — відповів Імп.
— У них контора в Бляшанковому провулку, — сказав Ноббі. — Хочеш бути музикантом, вступи до Гільдії.
Імпа змалечку вчили дотримуватися правил. Ллямедці були дуже законослухняним народом.
— Піду туди якнайшвидше, — сказав він.
Вартові подивилися йому вслід.
— А він у нічній сорочці, — сказав капрал Ноббс.
— Це такі тоги їхні барди носять, Ноббі, — пояснив сержант Колон. Вони рушили далі. — Вони там усі барди, у Ллямедах.
— Як гадаєте, скільки протягне тут?
Колон невпевнено поворушив долонею в повітрі, як роблять ті, хто трохи розбирається у прогнозах:
— Дні зо два чи три.
Вони обійшли мур Невидної академії й пішли Заднім — запилюженим вузеньким провулком, де людей було мало, торговців ще менше, а отже, й вартувати там було приємніше — і причаїтися можна, і закурити, й поміркувати як слід.
— Чули про лососів, сержанте? — спитав Ноббі.
— То риба така, чував про неї.
— А знаєте, що її ото шматочками в консервах продають?
— Так, доходило таке до мого відома.
— То-о-о... Як вони ті консерви однаковими роблять? Лососі же ж і з голови, і з хвоста вужчі.
— Цікаве спостереження, Ноббі. Гадаю...
Вартовий замовк і витріщився на інший бік провулка. Капрал Ноббс простежив за його поглядом.
— Ота крамниця... — сказав сержант Колон. — Та крамниця...
