Душевна музика - Террі Пратчетт

— Не можу вам дозволити виступати, якщо ви не члени гільдії, — відрізав пан Шпень.

— Але ми не зможемо вступити до гільдії, доки не виступатимемо, — завважив Толоз.

— Саме так, — радісно погодився пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

Це був дивний сміх, геть безрадісний і ніби трохи пташиний. Він цілком пасував зовнішності свого власника, який мав вигляд викопного екземпляра, якого видобули з бурштинової бульки й вбрали в костюм.

Лорд Ветінарі, місцевий патрицій, всіляко заохочував розвиток гільдій. Вони були великими коліщатками в складному й добре відлагодженому механізмі міста. Тут змастити, там шпильку загнати, бо як без цього, — і от уже він цілком собі працює як треба.

А ще в ньому процвітали, як от черв’яки в гної, персонажі типу пана Шпеня. Назвати його поганою людиною, певно, не можна, як-от поганою твариною безпристрасний спостерігач не назвав би чумного щура.

Пан Шпень старанно працював на благо собі подібних. Він життя на це поклав. Адже у світі стільки справ, до яких інші не хочуть братися, а тому вдячні панові Шпеню за все, що він робить. Веде протоколи, наприклад. Стежить за тим, щоби реєстр членства вівся неухильно. Папери. Впорядкування. Колись він належав до Гільдії злодіїв, хоча злодієм у звичному сенсі слова не був. Потім він перейшов на помітне підвищення в Гільдію блазнів, але й блазнем пан Шпень не був теж. І от зрештою намалювалася вакансія секретаря в музикантів.

За правилами він мав би й сам бути музикантом. Тож придбав гребінець і папірець. До нього справи Гільдії музикантів вели самі музиканти, а тому поза реєстром лишалося багато нереєстрового, і внески сплачувалися як мокре горить, і гільдія заборгувала кілька тисяч доларів тролю Хризопразу, і на ту позику набігла вже космічна пеня, і якось було не до прослуховувань на місце секретаря.

Коли пан Шпень уперше розгорнув занедбаний музикантський Гросбух і зовидів масштаби безладу, в душі його ніби щось заспівало. Відтоді він ні про що не шкодував. Радше, переймався відшкодуваннями. І хоч у гільдії були, крім нього, голова й рада, саме пан Шпень вів протоколи і, тихенько всміхаючись сам собі, робив усе так, щоби справи йшли як по маслу. Дивовижний, утім правдивий факт: варто людям скинути з себе ярмо тиранії й спробувати самоорганізуватися, миттєво, ніби гриби після дощу, виринають нізвідки пани Шпені.

Тхе. Тхе. Тхе. Сміх пана Шпеня обернено пропорційно відповідав комічності ситуації.

— Алле це безгллуздя!

— Вітаю в чарівному світі спілчанської економіки, — відповів пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

— А що буде, колли ми гратимемо не вступаючи в гілльдію? — спитав Імп. — Інструменти конфіскуєте?

— Для початку — так. А потім повернемо, так би мовити. Тхе. Тхе. Тхе. А до речі... Ви часом не з тих, ельфонутих?

— Сімдесят п’ять долларів — це просто грабіж! — обурився Імп, коли вони втомлено йшли вечірньою вулицею.

— Гірше за грабіж, — сказав Толоз. — Я чув, у Гільдії злодіїв тільки відсоток беруть.

— А ше вони дають повне членство в гільдії й таке всяке, — пробубонів Вапняк. — Навіть пенсію. А ше на пікнік возять у Квірм шороку.

— Музика має бути віяльною, — сказав Імп.

— То шо нам тепер робити? — спитав Вапняк.

— У вас є якісь гроші? — спитав Толоз.

— У мене долар, — відповів Вапняк.

— У мене кіллька пенні, — сказав Імп.

— Тоді можна непогано попоїсти, — сказав Толоз і вказав на вивіску, — ось тут.

— «Бурові обіди»? — перепитав Вапняк. — Бурові? Це гномське шось? Мащурони й таке інше?

— У нього й для тролів тепер є страви, — запевнив Толоз. — Вирішив відмовитися від расових забобонів на користь заробітку. П’ять страв з вугілля, сім із коксу й сажі, осадові породи для гурманів. Тобі сподобається.

— Гномський хлліб теж є? — поцікавився Імп.

— А ти любиш гномський хліб? — уточнив Толоз.

— Ллюбллю, — сказав Імп.

— Що, справжній гномський хліб? Ти певен?

— Так. Він, бач, смачний і хрумкенький такий.

Толоз знизав плечима.

У закладі було майже порожньо. З-за шинкваса до них визирнув гном у фартуху, зав’язаному під самі пахви.

— Є у вас смажені щури? — спитав Толоз.

— Найкращі смажені щури в усьому клятому місті, — відповів Бур.

— Добре. Мені чотирьох смажених щурів.

— А мені гномського хлліба, — додав Імп.

— А мені коксу, — вичекав на свою чергу Вапняк.

— Щурячі голови чи ніжки?

— Ні, чотирьох цілих щурів.

— І коксу.

— Кетчупу до щурів?

— Ні.

— Точно?

— Без кетчупу.

— А мені кокс.

— І два варені яйця, — сказав Імп. Інші підозріливо глянули на нього. — Що таке? Я просто ллюбллю варені яйця, — пояснив він.

— А мені коксу.

— І два варені яйця.

— І коксу.

— Сімдесят п’ять доларів, — сказав Толоз, коли вони сіли до столу. — Якщо на три помножити — це скільки?

— Багато доларів, — відповів Вапняк.

— Понад двісті, — сказав Імп.

— Я в житті, мабуть, двохсот доларів не бачив, — сказав Толоз. — Принаймні не наяву.

— Може, заробимо якось? — спитав Вапняк.

— Ми не можемо зароблляти музикою, — сказав Імп. — Такі правилла гілльдії. Коли спіймають нас, то заберуть інструменти й застромллять нам... — він затнувся. — Коротше кажучи, погано бути фллейтистом у такому випадку, — додав він по пам’яті.

— Думаю, що й тромбоніста таке не ощасливить, — сказав Толоз, посипаючи щура перцем.

— Я не можу тепер повертатися додому, — сказав Імп. — Я казав їм... Не можу поки що додому. Якби й міг повернутися, то зароблляв би тяганням каміння, як мої брати. Вони тілльки те й робллять, що брилли коллами склладають.

— Якби я зараз додому подався, то там би друїдів мочив.

Вони дуже обережно відсунулися трохи подалі один від одного.

— Тоді треба виступати там, де нас гільдія не знайде, — осінило Толоза. — Знайдемо, де щось таке відмочити.

— Мочити — не проблема, — впевнено сказав Вапняк.

— Я про виступ, — пояснив Толоз.

— Я й на виступах можу.

— Так уже сталося, — змінив тему Толоз, — що я знаю місцини у цьому місті, де не так уже люблять відраховувати