Душевна музика - Террі Пратчетт
Переважно люди спинялися й роздивлялися її через волосся. Воно було геть білим, чорне лише одненьке пасмо. За шкільними правилами, волосся треба було заплітати у дві коси, та з невідомих причин волосся Сюзен не трималося купи, виплутувалося й зрештою набувало природної для себе форми — пасем звивистих, ніби змії на голові Медузи Торгони[2].
А ще була родима пляма, чи як це назвати. Вона проступала, варто було зашарітися — три бліді лінії, що тягнулися щокою й мали такий вигляд, ніби їй щойно дали ляпаса. Коли Сюзен гнівалася, а ставалося це вкрай часто, бо світ навколо влаштований нестерпно по-дурному, лінії ніби світилися білим зсередини.
Теоретично, вона зараз мусила б бути на літературі. Сюзен терпіти не могла літературу. Вона надавала перевагу читанню цікавих книжок. На парті перед нею лежала розкрита «Логіка й парадокси світобудови», і вона читала її, спершись підборіддям на руки.
Одним вухом Сюзен стежила за тим, що відбувалося в класі.
Обговорювали вірш про нарциси.
Авторові вірша нарциси, вочевидь, дуже подобалися.
Сюзен стоїчно витримувала почуте. Це ж вільна країна. Коли вже так хочеться, можна й нарциси любити. Та Сюзен була цілком переконана — й могла донести своє переконання вкрай чітко — що освідчуватися квітам не варто понад сторінку.
Тож вона повернулася до освіти. На її думку, школа її освіті тільки заважала.
Навколо неї відбувався розбір поетового бачення за допомогою непристосованого до цього інструментарію.
Кухню було облаштовано в тому ж ґарґантюанському масштабі, що й решту будинку. Там могла би загубитися ціла армія кухарів. Дальні стіни зникали в присмерку, а димар над пічкою, що тримався тут і там на вкритих сажею ланцюгах і замаслених шворках, зникав у темряві десь за пару кілометрів над підлогою. Принаймні таким він міг здатися невтаємниченим.
Альберт переважно обмежував своє перебування в кухні невеличким клаптиком кахлів, на якому вмішувався буфет, обідній стіл і плита. І крісло-гойдалка.
— Коли він каже «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть», — значить справи кепські, — пробурмотів Альберт, згортаючи папіросу. — Тому я не в курсі, що такі його слова означають насправді. Певно, знову щось собі вигадав.
Єдиний інший присутній у кухні кивнув. Бо рот був зайнятий їжею.
— Вся ця історія з його донькою, — вів своє Альберт. — Ну тобто, донькою? А потім він звідкись дізнався про учнівство. Ніби клопоту бракувало, а він пішов і одного таки привів! От же ж! Самі біди були від нього. І от ти також, якщо задуматися... теж одна з його забаганок. Ти не ображайся, — додав він, бо розумів, до кого говорить, — з тобою ніби все гаразд. Ти працюєш вправно.
Кивок.
— Він усе робить не так, — промовив Альберт. — От у чому біда. Як він почув раз про Вепроніч. Пригадуєш? Довелося з усім тим марудитися — із дубком у горщику, з паперовими сосисками, з вечерею зі свинини, а він собі сидить у паперовому ковпачку й питає «ХІБА ЦЕ ВЕСЕЛО?» Я йому те дрібне письмове приладдя подарував, а він мені що? Цеглину.
Альберт підніс папіросу до рота. Згорнута вона була першокласно.
Тільки першокласний папіросокрут міг зробити її такою тонкою й водночас кривою.
— А цеглина була непогана, це визнаю. Десь досі в мене лежить.
— ПИСК! — сказав Смерть Щурів.
— Це вже точно, тут ти правий, — погодився Альберт. — Цеглину можна й зробити, коли мати справжню за взірець. Він ніколи не вловлює суті. Розумієш, він просто не може до кінця пережити це все. І не вміє забувати.
Він затягувався самосадом, аж доки очі не почервоніли.
— «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть?» Сміх та й годі. Просто сміх.
Він зиркнув на кухонний годинник — винятково за старою людською звичкою. Годинник не працював, відколи Альберт приніс його сюди.
— Зазвичай він десь о цій порі повертається. Мабуть, час зібрати для нього тацю. Не уявляю, що його знов затримало.
Святий сидів під священним деревом, схрестивши ноги й поклавши руки на коліна. Очі його були заплющені, щоби зосередитися на Нескінченності, а з убрання на ньому була сама лише пов’язка на стегна — так він виявляв зневагу до всього дискосвітського.
Перед святим стояв дерев’яний полумисок.
За якийсь час він відчув, що на нього дивляться. Розплющив одне око.
За метр чи два від нього сиділа невиразна фігура. Пізніше він був упевнений, що це була саме чиясь фігура, якоїсь особи.
Описати він ту особу навряд чи зумів би, але ж мусить особа мати бодай якийсь вигляд. Це був він, зросту десь... отакого, і мовби як... точно...
— ДАРУЙТЕ.
— Так, сину мій? — перепитав святий, наморщивши чоло. — Ти чоловічої статі, правда ж? — додав він.
— Я ВАС ДОВГО ШУКАВ. АЛЕ ШУКАТИ Я ВМІЮ.
— Справді?
— КАЖУТЬ, ВИ УСЕ ЗНАЄТЕ.
Святий розплющив друге око.
— Секрет безболісного перебування у світі — відмовитися від світських звичок, відігнати від себе химеру матеріальних цінностей, шукати єдності з Нескінченністю, — повідомив він. — І не тягни рук до мого полумиска з пожертвами.
Він ніяк не міг визначитися із зовнішністю співрозмовника.
— Я БАЧИВ НЕСКІНЧЕННІСТЬ. НІЧОГО ОСОБЛИВОГО.
Святий озирнувся.
— Не мели дурниць, ти не міг бачити Нескінченність. Бо вона нескінченна.
— Я БАЧИВ.
— Ну добре, і яка вона?
— СИНЯ.
Святий ніяково посовався. Щось пішло не так. От коли він швиденько щось бовкає про Нескінченність і прозоро натякає на пожертву, тоді все іде як належить.
— Ні, чорна, — пробурмотів він.
— НЕ ЧОРНА, КОЛИ ДИВИТИСЯ ЗЗОВНІ. НІЧНЕ НЕБО ЧОРНЕ. АЛЕ ЦЕ КОСМОС ТАКИМ ЗДАЄТЬСЯ. А ОТ НЕСКІНЧЕННІСТЬ — СИНЯ.
— То ти, певно, знаєш, як звучить оплеск однією долонею, правда ж? — уїдливо запитав святий.
— ТАК. «ОПЛ». А ДРУГА РУКА РОБИТЬ «ЕСК».
— Ха-ха, ні, тут ти неправий, — відповів святий, відчувши себе на твердішому ґрунті. Він помахав у повітрі долонею: — Жодного звуку, чуєш?
— ЦЕ НЕ ОПЛЕСК. ЦЕ ПОМАХУВАННЯ.
— Ні, це був оплеск. Просто не обома руками. А
