Душевна музика - Террі Пратчетт

Відкинувши раціональні аргументи, Сюзен нахилилася і розкрила долоню. Створіння вилізло на неї — його ніжки були колючі, мов голки, — і вичікувально подивилося на дівчину.

Сюзен піднесла долоню зі створінням на рівень очей. Гаразд, нехай це й плід її уяви. Мабуть, варто поставитися до цього серйозно.

— Ти ж не збираєшся скиглити про «бідні мої вушка, мої вусики», правда? — тихо спитала вона. — Якщо так зробиш, піду й викину тебе в нужник.

Щур похитав черепом.

— А ти справжній?

— ПИСК! ПИСК-ПИСК-ПИСК...

— Слухай, я не розумію, — терпляче сказала Сюзен. — Я щурячою не володію. У нас із сучасних мов тільки хапонійська, і нею я вмію казати тільки «Верблюд моєї тітки провалився в міраж». Тож якщо ти уявний, то не міг би ти спробувати побути трохи... приязнішим?

Скелет, навіть крихітний, не такий уже й приязний на вигляд, незважаючи на відкрите обличчя і широку усмішку. Але відчуття... ні, радше... пам’ять, що виринала звідкись із глибин розуму, підказувала Сюзен, що це створіння було не просто справжнім, а й на її боці. Це було незвично. На її боці зазвичай була тільки вона сама.

Щур так нервував, ніби на той світ спізнювався. Якусь мить дивився на Сюзен, а тоді одним рухом вхопив крихітну косу в зуби, зіскочив з її долоні на класну підлогу й чкурнув між парт.

— Про тебе навіть і не скажеш, що в тебе вушка є чи вусики, — промовила услід Сюзен. — Принаймні буквальні.

Скелетний щур зник у стіні.

Сюзен повернулася до книжки й зайшлася жадібно читати про парадокс подільності Нонеза, який доводив неможливість падіння з колоди.

Перша репетиція в них була того ж таки вечора у маніакально-чистій Толозовій кімнаті. Житло він винаймав на задвірках кожум’яцької артілі, що на вулиці Федри. Тут чутливі вуха Гільдії музикантів їм точно не загрожували. А ще стіни кімнати були наново пофарбовані й начисто вимиті. Усе блищало. У житлах гномів не буває тарганів, чи мишей, чи інших шкідників. Принаймні доки ті гноми в змозі тримати сковорідку.

Імп і Толоз спостерігали, як троль вправляється з каменями.

— Шо скажете? — спитав він.

— Оце і все, що ти робиш? — спитав Імп, подумавши.

— Це ж камені, — терпляче сказав троль. — Це все, що з ними можна робити. Тоц-тоц-тоц.

— Гм. Можна я спробую? — спитав Толоз.

Він всівся перед рядом каменів і якийсь час їх роздивлявся. Тоді поміняв кілька з них місцями, дістав із ящика з інструментами два молотки й на пробу постукав ними по каменях.

— Отже, спробуємо...

Тадада-ДАМ.

Поряд із Імпом на гітарі загули струни.

— Ти не прийшла-а, — драматично протягнув Толоз.

— Що? — спитав Імп.

— Та це був у нас такий жарт музичний, не зважай. Типу як «перечепився і впав».

— В сенсі?

Там-тада-тадам... та-ДАМ.

— Перечепитися і впасти — це звичне діло, — сказав Вапняк.

Імп з осудом подивився на камені. Ударні інструменти в Ллямедах теж не любили. Барди казали, що хто завгодно може лупасити палицею по камінню чи порожній колоді. Це не музика.

Крім того, — і тут вони зазвичай переходили на шепіт, — це надто по-тваринному.

Гітара гула. Здавалося, вона підспівувала в такт.

Раптом Імпа осяяло, що з ударними можна робити багато чого.

— Можна мені? — спитав він.

Узяв молотки. Гітара тихо схлипнула.

Минуло сорок п’ять секунд, і він опустив молотки. Луна затихла.

— Нащо ти мене по шолому гупнув наприкінці? — обережно спитав Толоз.

— Даруй, — попросив вибачення Імп. — Гадаю, мене занеслло. Здаллося, що ти таріллка.

— Це було дуже... незвично, — сказав троль.

— Музика... живе в цих каменях, — пояснив Імп. — Треба просто випустити її. Музика живе в усьому, якщо вміти сллухати.

— Дай-но я той мотив спробую, — сказав Вапняк і всівся за камені знов.

Па-бам-бом-ба-де-бом-ба-бім-ба-дум.

— Що ти з ними зробив? — спитав він. — Вони ніби... сказилися.

— А мені сподобалось, — сказав Толоз. — Звучить значно краще.

Тієї ночі Імп спав на підлозі, затиснутий між крихітним ліжком Толоза й здоровезною брилою Вапняка. Невдовзі він захропів.

Струни гітари тихо гули в унісон йому під боком. Приспаний їхнім майже нечутним співом, він геть забув про свою арфу.

Сюзен прокинулася. Щось скубало її за вухо. Вона розплющила очі.

— ПИСК!

— Ох, ні...

Вона сіла на ліжку. Решта дівчат спали. Вікно було відчинене, як і належало за правилами пансіону, де заохочували дихання свіжим повітрям. Воно було доступне у великих обсягах безкоштовно.

Скелетний щур застрибнув на підвіконня і, упевнившись, що Сюзен на нього дивиться, зістрибнув у ніч.

Коли Сюзен це побачила, перед нею постав вибір: заснути знову чи піти за щуром.

І це було би цілковитою дурницею. Так чинили тільки слабкі духом персонажі з книжок. І опинялися в якомусь дурнуватому світі з ґоблінами й пришелепкуватими тваринами, які вміли говорити. І всі ті персонажі були сумними, плаксивими дівчатками. Вони весь час дозволяли подіям ставатися із ними й не докладали жодних самостійних зусиль. Тільки ходили й приказували «ох, божечки» й «ой леле», коли було цілком очевидно, що будь-яка людина при розумі давно б вже привела до ладу тамтешнє неподобство.

Насправді, коли з цього боку поглянути, то піти за щуром — це навіть спокусливо... У цьому світі забагато розхлябаності, коли йдеться про мислення. Сюзен завжди казала собі, що саме таким, як вона — якщо, звісно, такі, як вона, ще існують, — належало розгрібати цей розгардіяш.

Вона вбралася у домашній халат, вилізла на підвіконня, звісилася назовні й, трохи повисівши, зісковзнула у квітник.

Крихітний силует щура дріботів газоном у місячному сяйві. Вона обійшла газон і пішла до стайні, куди щур саме забіг і зник у пітьмі.

Сюзен вичекала кілька хвилин. Вона відчувала, як трохи підмерзає і як геть не трохи виставляє себе дурепою. Щур повернувся, тягнучи за собою щось, що значно перевищувало за розмірами його самого. Щось схоже на ганчір’яний згорток. Щур обійшов його і дав йому добрячого копняка.

— Та годі, годі!

Згорток розплющив одне око й отетеріло поводив ним, аж доки не помітив Сюзен.

— Попереджаю, — сказав згорток, — що віщування не практикую.

— Тобто? — перепитала Сюзен.

Згорток перевернувся, невпевнено зіпнувся на ноги й розправив два поскубаних крила. Щур припинив його