Бенкет круків - Джордж Мартін
Дареон також знав ці пісні. Коли з моря показалися гострі вершини Скагосу, суворі й сірі, Дареон, приєднавшись до Сема на носі «Чорного птаха», мовив:
— Можемо і єдинорога побачити, як боги дадуть.
— Капітан не дасть так близько підпливати. Течії навколо Скагосу дуже підступні, та й скелі там такі, що облавок лусне, як яєчна шкаралупа. Тільки Жиллі цього не кажи. Вона й так перелякана.
— І вона, і той її писклявий вилупок. Навіть не знаю, хто з них більше скиглить. Замовкає він лише тоді, як вона йому пипку в рота запхає, але відтак починає хлипати вона.
Сем також звернув на це увагу.
— Може, малий робить їй боляче,— мляво мовив він.— Якщо в нього зубки ростуть...
Дареон одним пальцем торкнувся ліри, видобувши насмішкувату ноту.
— А мене запевняли, що дикуни сміливі.
— Вона смілива,— почав захищати її Сем, хоча мусив визнати, що ніколи ще не бачив Жиллі у такому жалюгідному стані. Хоча вона здебільшого ховала обличчя, та й у каюті було темно, Сем бачив, що очі в неї повсякчас червоні, а щоки мокрі від сліз. Коли ж Сем питав, що сталося, вона лише хитала головою, і йому доводилося самому шукати відповідь на це питання.— Її лякає море, от і все,— мовив він до Дареона.— До приїзду на Стіну вона не знала нічого, крім Крастерової фортеці й навколишніх лісів. Не певен, що вона відходила від рідних місць більш ніж на півльє. Вона добре знає струмки й річки, але в житті не бачила озера, поки ми не набрели на одне, а море... море кого хочеш настрашить.
— Та ми ще від землі й не відпливали — повсякчас берег на очах.
— Скоро відпливемо,— мовив Сем, якого самого така перспектива не тішила.
— Але ж Смертовбивцю трішки водички не лякає?
— Ні,— збрехав Сем,— мене ні. А от Жиллі... може, якби ти заграв їм колискової, це приспало б немовля.
Дареон відразливо скривив рота.
— Тільки якщо вона йому сраку чопиком заткне. Я того смороду витримати не можу.
Назавтра почало дощити, й море збурилося.
— Краще нам спуститися в трюм, там сухо,— запропонував Сем мейстру Еймону, але старий мейстер, усміхнувшись, мовив лише:
— Приємно відчувати дощик на обличчі, Семе. Це як сльози. Дозволь мені ще тут посидіти, будь ласка. Як давно вже я не плакав!
Якщо вже мейстер Еймон, старий і слабкий, вирішив сидіти на палубі, то Семові нічого не зосталося, як сидіти з ним. Отож він лишався біля старого ще майже годину, горнучись у плащ, поки тихий рівний дощик не промочив його до кісток. Еймон, здавалося, того дощу взагалі не помічає. Зітхнувши, він заплющив очі, і Сем присунувся ближче, щоб трохи захистити його од вітру. «Зовсім скоро він попросить мене допомогти йому спуститися в каюту,— сказав він собі.— Обов'язково». Але Еймон так і не попросив, і нарешті вдалині, десь на сході, загуркотів грім.
— Слід нам спуститися в трюм,— мовив Сем, здригаючись. Мейстер Еймон не відповів. Тільки тут Сем збагнув, що старий задрімав.— Мейстре,— потрусив Сем його за плече.— Мейстре Еймоне, прокиньтеся.
Сліпі більмасті Еймонові очі розплющилися.
— Бовтуне? — зронив він, а дощ цебенів йому по щоках.— Бовтуне, мені наснилося, що я старий.
Сем гадки не мав, що ж йому робити. Опустившись навколішки, він підхопив старого на руки, а тоді зніс униз, у трюм. Мейстер Еймон і замолоду не був кремезним, і хоча дощ промочив його чорне вбрання, аж воно стало вдвічі тяжчим, та все одно мейстер важив як дитина.
Ступивши в каюту з Еймоном на руках, Сем побачив, що всі свічки перегоріли, а нових Жиллі не запалювала. Малюк спав, а сама вона, скрутившись клубочком у кутку, тихо плакала в складки великого чорного плаща, якого їй віддав Сем.
— Допоможи,— гукнув Сем тривожно.— Допоможи обсушити його й обігріти.
Жиллі миттю підскочила, й разом вони стягнули мокрий одяг зі старого мейстра, а самого його вкутали горою шуб. Шкіра в нього на дотик була волога й холодна, слизька.
— Залазь до нього,— мовив Сем до Жиллі.— Обійми його. Грій його своїм тілом. Треба обов'язково його зігріти.
Жиллі послухалася, не кажучи ні слова, тільки носом хлюпала.
— Де Дареон? — запитав Сем.— Буде тепліше, якщо ми зберемося всі втрьох. Він теж має долучитися.
Сем побіг нагору в пошуках співця, і тут під ним палуба спершу підстрибнула, а тоді втекла з-під ніг. Жиллі заголосила, а Сем важко гримнувся долі, в той час як малюк прокинувся й заверещав.
Удруге корабель струснуло, коли Сем намагався зіп'ятися на ноги. Жиллі аж кинуло Семові в обійми, й дівчина вчепилася в хлопця так міцно, що він і дихати не міг.
— Не лякайся,— мовив він.— Це просто пригода. Колись ти ще синові про неї розповідатимеш.
У відповідь вона лише вп'ялася нігтями йому в руку. Вона тремтіла, всім тілом сіпаючись від несамовитих ридань. «Хай що я кажу, стає тільки гірше». Сем міцно пригорнув її, зніяковіло відчуваючи, як притискаються до нього її груди. Хай як йому було страшно, але від того дотику в нього аж прутень затверднув. «Вона відчує»,— подумав він, засоромившись, та навіть якщо вона й відчула, то й знаку не подала, тільки дужче в нього вчепилася.
А після того всі дні злилися в один. Сонце навіть не з'являлося. Дні стояли сірі, а ночі — чорні, хіба що над гострими вершинами Скагосу небо осявали блискавки. Всі просто вже вмирали з голоду, але їсти не могли. Капітан відкоркував діжку вогневина, щоб підтримати гребців. Сем теж випив кухоль — і глибоко зітхнув, відчуваючи, як
