Шрам - Марина та Сергій Дяченко
— А… Де зараз Віщун? Той, котрий… Хто носить Амулет зараз, цієї секунди?
Торія спохмурніла.
— Немає зараз Віщуна… Останній умер років п’ятдесят тому, і відтоді… — Вона зітхнула. — І таке трапляється. Напевно, новий Віщун ще не народився…
Егерт помовчав, не знаючи, чи має право запитувати далі, однак, цікавість виявилася сильнішою за побоювання, і він так само обережно поцікавився:
— А що тоді робить цей… Амулет? Він подорожує, чи чекає, чи ховається від людей?
— Він лежить у сейфі мого батька, — бовкнула Торія й відразу прикусила язика.
Минула хвилина чи дві, Егерт дивився на дівчину круглими очима, в яких зачаїлася глибока образа.
— Навіщо… ти… сказала… мені?!
Торія збагнула, що зробила помилку, однак спробувала звести все до простої балаканини.
— А що, власне, такого? — поцікавилася вона, нервово розгладжуючи зборки плаття на колінах. — Ти ж не збираєшся доповідати про це всім підряд, чи не так?
Егерт відвернувся. Торія чудово розуміла, що він мав на увазі, і Солль про це знав.
Ворушачи кочергою дрова в каміні, декан Луаян скоса поглядав на обох.
Схожість Торії з покійною матір’ю часом лякала його, він боявся, що разом із красою, вишуканою красою мармурової статуї, вона успадкує й трагічну мінливість, і жорстоку долю своєї матері. Даючи згоду на шлюб дочки з Дінаром, він щиро сподівався, що в неї все буде по-іншому, але нещастя, яке трапилося невдовзі, розвіяло його надії. Торія була надто схожою на матір, аби стати щасливою. Безліч разів серце декана завмирало, коли він бачив у напівтемряві бібліотеки горду, завжди самотню фігурку в незмінному темному платті.
Зараз Торія сиділа на низькій табуретці, підібгавши коліна до підборіддя, напиндючившись, наче мокрий горобець, люта на себе через власну дурість — бовкнула зайве, а вона ж не базікало! Обличчя її, навіть із гримаскою роздратування, залишалося тонким і жіночним, і декан з подивом зрозумів раптом, що ті зміни, які він помітив у дочці нещодавно, міцніють.
Солль стояв поруч, майже торкався рукою її плеча, але не наважувався доторкнутися. Навіть Дінару, вже в статусі нареченого, Торія не дозволяла стояти так близько. Після загибелі його все погіршилось, постійно замкнута в прозору шкаралупку власного горя, власного потаємного життя, строга донька Луаяна відлякувала молодих людей ще звіддалік — вони розліталися, як хмари осіннього листя, сприймаючи її відчуженість за презирство й гординю. Тепер поряд із нею стояв убивця Динара, і Луаян, який поглядав на обох через плече, зі здивуванням помічав у доньці безліч дрібних, небачених дотепер рис.
Вона стала жіночнішою. Вона, безсумнівно, стала жіночнішою, і витончені лінії гарних вуст пролягають тепер м’якше, навіть зараз, коли вона набурмосилася. Їй далеко не байдуже, що поруч стоїть Солль — людина, яку вона не так давно готова була знищити!
Тріщали, займаючись, сухі поліна. Декан насилу змусив себе повернутися до розмови.
— Це я винна, — сказала Торія жалібно. — Клятий мій язик…
Луаян з осудом покосував на неї.
— Будь обережнішою з прокльонами…
Потім, подумавши, підійшов до однієї з високих шаф і відімкнув дверцята.
— Батьку… — Голос Торії крижанів.
Декан витяг із сейфа яшмову скриньку, відкрив кришку, взяв із чорної оксамитової подушечки щось, що тихенько дзвякнуло жовтим ланцюжком.
— Ось він, Соллю… Гляньте, можна.
На долоні його лежала золота пластинка з фігурним прорізом — медальйон на ланцюжку.
— Це Амулет Віщуна… Неймовірно цінна річ, збережена в таємниці.
— Мене не можна випускати з цієї кімнати, — сказав Солль, жахаючись. — Я ж усе їм доповім…
Декан піймав співчутливий погляд Торії, кинутий на Егерта, подумав, похитав головою.
— Я в силі зробити так, щоб ви забули… про побачене. Як забув ваш друг Гаетан один випадок, свідком якого він випадково став… Це можливо, однак я не робитиму цього, Егерте. Ви повинні пройти свій шлях до кінця. Боріться… за свою волю, — останні слова декан вимовив, звертаючись до медальйона.
— Але що як Лаш довідається?! — занепокоїлася Торія.
— Я не боюся Лаш, — відгукнувся декан глухо.
Полум’я в каміні розгоралося усе сильніше, і медальйон на долоні Луаяна відкидав зблиски на стелю.
— Він абсолютно чистий, — сказав декан напівголосно. І Егерт, і Торія здивовано глянули на нього.
— Що?
— Він чистий, — пояснив декан, — золотий… Ні цятки іржі. Ні грама… Але ж напередодні великих випробувань… Він відчуває небезпеку, що нависла над світом, й іржавіє. Так було півстоліття тому, коли на порозі стояла Третя сила… Тоді, пам’ятаю, мене, хлопчака, теж діймали передчуття — і, подейкують, медальйон, цілком вкрився іржею. Тепер він чистий… Наче й нічого не загрожує. Але я ж знаю, що це не так!
Стримавши гіркоту, декан серед цілковитої мовчанки сховав медальйон назад у сейф.
— Загрожує… Лаш? — запитала Торія пошепки.
Декан підкинув поліна у камін, Солль відскочив від каскаду іскор.
— Не знаю, — зізнався Луаян неохоче. — Лаш має до цього якесь відношення… Але найстрашніше щось інше. Або… хтось інший.
* * *Зима настала раптово, за одну ніч.
Прокинувшись рано-вранці, Солль побачив, що сіра сира стеля тісної кімнатки збіліла, як пелена вінчального плаття. Не було чутно ні вітру, ні кроків, ні стукоту коліс на площі — серед урочистої тиші землю засипали сніги.
