Шрам - Марина та Сергій Дяченко
— Я… ніколи не писав листів.
— Зараз лекції, — зазначила вона сухо.
— Так, — зітхнув Солль. — Але мені дуже треба… саме сьогодні. Написати листа… одній жінці.
Осінній вітер за вікном дужчав, підвивав і ляскав незакріпленою віконницею. Торія якось раптово помітила, що в кімнаті вогко, холодно й майже темно.
Егерт відвернувся.
— Так… Я вирішив, нарешті, написати матері.
Вітер кинув у вікно плескатий кленовий лист, жовтий, наче сонце. Приклеївшись на секунду, він відірвався й жваво полетів далі.
— Я не знала… Що в тебе є мати, — сказала Торія тихо й відразу зніяковіла. — Тобто… що вона жива.
Егерт опустив очі.
— Так…
— Це добре, — промурмотіла Торія, бо нічого кращого на думку не спадало.
Солль посміхнувся, але посмішка вийшла гірка.
— Так… Тільки я от не дуже хороший син. Напевно.
За вікном натужно рвонув вітер, по-хазяйськи перебираючи папери на столі, кімнатою пробіг протяг.
— Мені чомусь здається… — несподівано для себе сказала Торія, — що сина, який завдає прикрощів… люблять однаково. Може, навіть сильніше…
Егерт швидко глянув на неї, і обличчя його раптом проясніло.
— Правда?
Невідомо чому, але Торія згадала незнайомого малюка, який ридав якось над здохлим горобцем. Їй було років чотирнадцять, вона підійшла й серйозно пояснила, що птаха слід залишити в спокої, тоді з’явиться горобиний цар і оживить свого вірного підданого. Сповнені слізьми очі покруглішали, і малюк запитав з такою ж раптовою, щирою надією: «Правда?»
Цей спогад викликав у дівчини посмішку.
— Правда…
У тьмяне вікно забарабанив дощ.
…Щоразу, коли Торія прибігала додому з черговою діркою на панчосі, мати, мовчки похитавши головою, діставала з полички коробочку з шиттям. Дівчина жадібно заглядала в її таємничі надра — з плутанини вовняних і шовкових ниток визирали, наче чиїсь очі, блискучі перламутрові ґудзики. Мати витягала з подушечки голку й бралася до справи, час від часу перекусуючи нитку гострими білими зубами. Незабаром на місці потворної дірки з’являвся червоний у чорну цяточку жучок. Нові панчохи Торії вже за кілька тижнів розшивалися, цілим виводком червоних жучків, маленьких і великих. Їй подобалося уявляти, як вони оживають, повзають по колінах і лоскочуть їх лапами…
А що як мати залишилася б жива? Якби батько не відпустив її тоді, закрив, забарикадував двері, замкнув заклинанням?
Багато років батько й донька провели разом, і за весь цей час вона не пам’ятає поряд із ним більше жодної жінки. Ні однієї.
…Вежа Лаш сповнилася сумним виттям. Торія досадливо скривилася й одразу насупилася, побачивши, як перемінився на обличчі Солль. Нелегко, мабуть, жити у постійному страху.
— Нічого, — сказала вона бадьоро. — Не слухайте… не слухай. У цю нісенітницю про Кінець Часів вірять хіба трунарі… Сподіваються заробити.
Вона посміхнулася своєму незграбному жарту, але Егерт не повеселів — між брів у нього темніла страдницька складка.
Звук повторився — ще тужливіший, з істеричним надривом. Торія побачила, як у Солля починають трястися губи, пересмикнувшись, він поспішив відвернутися. Хвилину чи дві Егерт мовчки намагався взяти себе в руки,і Торія, якій теж було ніяково, була свідком цієї мовчазної боротьби.
Деякий час вона вирішувала, що робити: делікатно вийти чи, навпаки, зробити вигляд, що нічого не відбувається. Нарешті, Вежа замовкла, але тепер Егерта били дрижаки, щоку доводилося притримувати рукою. Не кажучи ні слова, Торія вийшла в коридор, наповнила залізний кухоль водою з бака й принесла Соллю.
Він випив і закашлявся. Бліде обличчя його налилося кров’ю, на очі навернулися сльози. Щоб хоч якось допомогти, Торія раз чи двічі ляснула його по спині — сорочка була мокра, наче з корита пралі.
— Усе буде добре, — промурмотіла вона, зніяковівши. — Послухай… Не буде ніякого Кінця Часів. Не бійся…
Тоді він перевів подих і раптом розповів їй усе. Про Фагірру, про Магістра, про обряд у Вежі, про обіцянки й погрози, про таємне доручення… Торія вислухала до кінця, не перебивала ні єдиним словом. Солль замовк, тільки коли дійшов до останньої зустрічі з переодягненим плащоносцем.
— Це все? — Дівчина заглянула йому в очі.
— Усе. — Він відвернувся.
Кілька хвилин тривала мовчанка.
— Ти мені не довіряєш? — запитала Торія тихо.
Він посміхнувся — дивне запитання після усього щойно сказаного!
— Говорити — то до кінця. — Торія насупилася.
Тоді він розповів і про отруєний стилет.
Тепер мовчання тривало хвилин десять. Нарешті, Торія підвела голову.
— І… ти так нічого йому й не сказав?
— Я нічого не знаю, — втомлено пояснив Солль. — А коли б знав, то залюбки доповів би…
— Ні, — заперечила Торія, здивована самою можливістю такого повороту подій. — Ні… Ти не сказав би. — Тут її голос втратив упевненість.
— Ти ж бачиш, що зі мною діється, — кинув Егерт досадливо. — Це… вже не я. Це якась бридка боягузлива тварюка…
— А ти можеш… спробувати подолати це? — запитала Торія обережно. — Взяти й… не боятися?
— Спробуй взяти й не кліпати. — Егерт знизав плечима.
Торія спробувала. Якийсь час вона мужньо дивилася у вікно широко розплющеними очима, потім повіки її сіпнулися й, не дослухаючись наказу розуму, кліпнули.
— Ось бачиш, — Егерт втупив у підлогу погляд. — Я раб… Я цілковитий раб
